Розділ 2.

Стару поховали на міському цвинтарі без хреста і каменя, бо її ім’я так ніхто і не дізнався, ніхто її не шукав, ніхто не переймався нещасним випадком.

А на ранок серед найбільшого майдану, найстаршого в місті, виткнувся пагінець. Тонкий, прозорий для очей людських, що лише своїми негараздами заклопотані. Дерево росло немов рік за годину, розправляло над майданом віти, шурхотіло листям, і наче вогким був той шурхіт.

І наступного дня мешканці міста не побачили сонце: небо затягнуло, дощ висів над головою. Люди поскаржилися на прогноз погоди, дістали парасолі і поїхали на роботу. А опівдні пішов дощ, нудний, сірий, гидкий, і з того часу вже не припинявся.

Синоптики із завзяттям проповідників говорили про зміну фронтів, різноманітні ожеледиці і снігові замети, але на стародавнє місто їхня влада не поширювалася – тут завжди був дощ. І вдень, і вночі з неба лилася вода.

Дощ був різним, здавалося, він має настрій і погану вдачу. Бо як інакше пояснити його підлі витівки? Крижаний і теплий, він лив і крапав, іноді навіть людей осяювала надія, що ось-ось і дощ закінчиться, небо розвидниться, але то була тільки омана.

Іноді дощ перетворювався на зливу, на буревій, на грозу, й у хмарах гуркотів грім, але ніхто з мешканців міста не бачив жодної блискавки, наче все природне світло покинуло місто. Та радісно шурхотіло мокрим листям невидиме Дерево дощів, за пагінець якого було заплачено дивними старовинними монетами.

Вода змивала бруд, а разом із ним все, що вважала непотребом. Ламалися різнокольорові неживі ліхтарі, линяла на будинках модна фарба, не витримували вологи вікна, затемнені від сонця і від чужих очей.

Але люди швидко пристосувалися до лиха, яке закінчувалося за кордонами міста. Люди почали шити одяг лише з тканини, що не промокала, парасолі відійшли як немодні, поступившись місцем різнокольоровій клейонці. Люди вигадали вологостійку фарбу, оздобили авто новими вдосконаленими двірниками, переробили вулиці, щоб вода стікала по жолобам, навіть започаткували традицію – переносити наречених через вируючий потік.

Дехто переплавив лихо на гроші. Замість людей, що виїхали, у місто весь рік навідувалась юрба туристів, які любили екстрим, бо слово "диво" нещодавно вийшло з моди.

А дивне прозоре Дерево дощів трусило мокрим листям, і краплі падали, неначе сльози. Не було щастя у цьому місті, яке багато хто перейменував у Місто дощів.

Ті ж, хто намагався знайти своє щастя, дорого за це платили. Платили болем, розлукою, прагненням смерті, змішуючи сльози із водою. Багато хто ішов у дощ і не вертався, немов вода забирала всіх, хто не бажав далі змінюватися разом із часом.

Тому, окрім звичайних туристів, до Міста дощів із різних країн линули самогубці, бо вбачали у цих зникненнях небанальний спосіб померти.

А всі розважливі, що верталися додому, несли у серці краплинку нещастя, яке нічим не випаруєш і ніяк не вирвеш, бо глибокі його корені, в минулому, втомі і смутку черпають вони свою силу.

І жили у цьому місті двоє – хлопець і дівчина. Обоє народилися вже у Місті дощів. Обоє любили воду, що падала з неба, і не ховали від неї облич за прозорими масками, які прижилися кілька років тому з легкої руки якоїсь молодої модниці.

Так вони і зустрілися під невеличким дощиком в покинутому парку, де буяла зелень, хоча за підрахунками вчених всі дерева вже давно повинні були зогнити. Але дерева домовилися із джерелом дощу по-своєму.

Вони гуляли, взявшись за руки, наче все життя знали одне одного. Слова були їм непотрібні, щоб розуміти, та й від слів надто тхнуло цвіллю телефонних дротів. Спотворені голоси, зовсім не такі з іншого боку, неглибокі відбитки очей на екранах – це завжди навіювало жах на них обох.

Розійшлись у сутінках, не домовляючись про зустріч. Але замість них про зустріч попіклувався дощ, і коли дівчина через кілька днів визирнула у вікно, то по перестуку крапель зрозуміла, що на неї чекають.