Розділ 1.

На твір офіційно зареєстроване авторське право.
Усі права застережені.

Жодна частина цієї публікації не може бути перекладена,

відтворена або передана третім особам в будь-якому вигляді

без письмової згоди автора.

Відбулося це у старовинному місті, яке змінювало свою назву разом із плином історії, так відзначаючи короткі сучасні епохи, що мають перед очима обриси свого майбутнього.

Місто було невеличке, але дуже пишалося давньою брамою, шматками мурів, статуями у заглибинах величних будинків, яких за наших часів більше не будують.

Сонце сходило над містом, згадуючи дзенькіт зброї на вулицях і відлуння весільних дзвонів, сутінки оживляли тіні і спогади, кепкуючи з приїжджих, що називали їх марою і привидами.

***Якщо ви читаєте цю книгу не на сайті booknet.com, вона вкрадена в автора***

А приїжджих із кожним роком більшало, бо місто було особливим, і небагато подібних до нього залишилося ще у світі.

І швидко приїжджі скупили частину старих будинків, перефарбували споруди у крикливі кольори, вилучили із заглибин статуї, які не подобалися новим господарям, бо були не модні, і засліпили вулиці неприродними вогнями, так що ночі стало ніде прихилитися.

Тіні минулого сумно блукали серед спотвореної темряви, зітхаючи, набуваючи зла, а на ранок замість їхніх сліз люди знаходили монети старовинної чеканки.

І ходила містом жінка, сива, бліда, скрючена старістю. Збирала ті монети. Та коли звичайна людина підіймала те золото, срібло чи мідь раніше за неї, то залякувала прокльонами і відбирала, а у невіруючих просто викупала давні скарби.

Мешканці міста все рідше згадували свою історію, і часто стара заставала вранці людей, що з подивом роздивлялися старовині монети, не розуміючи що то таке і звідки взялося. У таких, котрі вважали стерті кружальця дитячими іграшками, забирати монети виявилося найлегше.

Час згинав стару все нижче, беручи у тіла силу, та не зачіпаючи пам’ять. Залишилася остання монета, що її мають віддати тіні минулого, і тоді ціна буде оплачена, і морок отримає свою втрачену владу.

Вперше за багато років, котрим вона втратила лік, стара відчувала себе щасливою.

Ранок не забарився, у його світлі зникало все, що не від сонця, а стара тримала на долоні мідну монету з обрубаним краєм – останню.

З-за рогу виринуло оскаженіле авто і, не збавляючи швидкості, понеслося вулицею.

З вуст старої навіть зойк не зірвався, бо всі її зойки і крики належали минулому. Монети, що вона зібрала, беззвучно впали на бруківку і розкотилися по щілинах всі до одної.

Водій підлетів до своєї випадкової жертви, але почув від неї тільки незрозумілий шепіт, наче чужою мовою:

– За зневір’я ваше, за те, що себе забули і землю свою зрадили, за байдужість до життя проклинаю усіх народжених, ненароджених і прийдешніх, хай не буде в цьому місті щастя, доки сонце його не благословить.

Чоловік чув голос, та не розумів, бо своїм найпершим криком немовляти славив інше місто.