Я ніколи не вірив в містичні розказні, які з острахом і захватом розповідали, зазвичай, не дуже вдумливі люди. Мене часом бісила ця вся шизофренічна езотерика. Почувши розповідь містечкового пи`яки про зловісні дерева,мене так розібрала цікавість, що я за першої можливості все ж навідався до того злощасного парку.
І те що я побачив викликало в мене невимовний жах.
Переді мною височіло старезне чорне дерево стовбур і гілля були покручені ніби це було не дерево, а монумент з людей які корчаться в агоністичних муках, покриті шаром чорної смоли. Все як в історії яку мені повідав мій знайомий, який на особливий манер описав мені прокляте дерево. Та раціонально осмисливши реальність я посміявся сам до себе, і пішов на вихід з парку.
Мені було важко знайти шлях назад. Довелося йти навмання. Чи то від утоми, чи неуважності, ніяк не міг вибратись хоча б до місця де парк рідшав.
Вже смеркалось і я починав нервувати. Та все ж гнав від себе непояснювальні забобонні сумніви які все голосніше дзижчали в моїй голові. Я почав нарізати круги і безсистемно петляти заростями, сподіваючись хоч випадково знайти вихід. Та кожного разу піднімаючи голову, бачив те прокляте дерево.
Коли згасло сонце і небом порозбігались зірки, майже ридаючи, впавши на коліна, на землі у світлі повного місяця в тінях-силуетах я впізнав все ж те кручене галуззя проклятого дерева. Спочатку щось штрикнуло мене під ребра, а потім рвануло за волосся . Обернувшись я побачив, що гілки нагадували корябисті вузлуваті руки з пазуриськами. І ті руки хотіли вхопити мене. Пересилюючи знемогу, я не розбираючи дороги біг звідти доки не впав без тями.
Розповідали, що коли мене знайшли то я все ще сіпався.
Зараз сидячи в поїзді до столиці, в моїй голові спалахують уривки видінь і обличчя які кричать коли їх обплутує галуззя і чорна смола застигає забираючи тепло ще живих людей.
Відредаговано: 19.05.2020