IV. Славуня. Весілля. Рік 900 від Р.Х.

- 1 -

Весілля  – справа таки марудна. І нічого веселого в ній нема. Всі бігають заклопотані та перелякані однією тільки думкою, щоб ЧОГОСЬ не вийшло!  Сила силенна їжі вже наготовлено та розкладено по срібних тарілях  на довгих, як весільна пісня, столах на великому дворі замку. Над столами влаштували намети для гостей, щоб їх бодай дощиком не скривдило. А Славуню вже вбрали у весільну сорочку, таку щільну від гаптування, що вона мало не колом стояла. А як же ж: спадкова! З оберегами! В ній, кажуть, ще прабабця давала обітницю своєму чоловікові. Як на Славуню – так ця прабабця жила тисячу років тому, бо щось таке у цій сорочці є. Вічне...

Хтось заплітав Славуні весільну косу, хтось вдягав на неї важке червоне, розшите золотом верхнє вбрання, прилаштовував ще важчі намиста, а вона стояла як стовп: із закритими ротом, очима і вухами. Бо вдивлялась у себе, до себе прислухалася і з собою ж улюбленою розмовляла.

Коли тобі чотирнадцять, ти ще не знаєш, чи потрібен тобі чоловік. Нащо він здався, навкруги знають всі, крім тебе. Поради сиплються, як насіння з перезрілої смерекової шишки. Сенсу в них – аж ніякого, бо про те, що чоловіки роблять із жінками у ліжку, у кутку під сходами чи навіть на великому столі у кухні, Славуня знала достатньо, але не в тому ж річ. Чи вона сама готова до цього - не міг відповісти ніхто.

А чи готова вона  їхати світ за очі, щоб десь там у деревлянських хащах шукати нову домівку, подруг, рідню? Чи готова бути господинею, що за все відповідає, всіх годує та лікує? Чи здатна вести  державні справи за відсутності войовничого чоловіка? Чи впорається вона із життям?

Так, із життям, бо про щастя мови взагалі якось не йшлося: Богині-Матері не потрібно Славунине щастя, їй потрібна її дитина. Тож виходить, нема сенсу міркувати про господарство: не встигне вона нічого...

Вона згадала вчорашнє видіння і раптом заплакала вголос:

- Ліба! Ліба! Мені щось потрібно! Хай усі вийдуть, ти сама мене вдягнеш! Мені треба... щось в тебе попрохати...

Метушня вщухла і вони залишилися удвох.

Бабине літо якось одразу скінчилося й на Велеград впала рання зима. За вікном замість дощу падав сніг. В душі у Славуні теж було зимно. Чи зрозуміє її стара Ліба? Бо не можна казати вголос те, про що розмовляла сама з собою. Так, Велика Богиня чує все, навіть думки, але можливо... Можливо, якщо мовчати, вона дасть трохи часу...

- Ліба, дай мені зілля.

- Якого, дитино! Якого тобі зілля? – Вжахнулася стара.

- Такого, щоб... Щоб обійтися без вагітності! Поки що...  Я знаю, в тебе є. Розумієш, буде важкий шлях, і...

- Так, - згодилася Ліба. – Шлях буде важкий.  І не треба нічого пояснювати. Ти отримаєш своє зілля.  І будеш отримувати кожного вечора, доки не зрозумієш, що готова.

- А пророцтво, Ліба? Чи Велика Мати не стане докоряти мені за непослух?

- Якщо Велика Мати справді щось там спланувала, тобі ніяке зілля не допоможе! А якщо деякий час – поки  призвичаїшся! – твоє черево побуде порожнім, то на це теж буде її воля, не переймайся!   

Славуня підійшла до няні, вмостилася у її обіймах, сховала обличчя на її грудях і знову розплакалася:

– Ти ж мене не кинеш, Лібо? Бо я ж без тебе ніяк! Ніяк...

- Йой, дитино! А чи потрібна буду я тобі, коли поряд буде коханий? Не я, він буде пестити тебе! Я знаю, буде, бо в нього таки добрі очі. Ти поплач! Твоє дитинство скінчилося і його треба залишити у минулому! А до справжнього подружнього життя треба ще дійти! Ось ми і підемо! Разом! Бо розумієш, я теж без тебе ніяк! Зовсім ніяк...

- 2 -

...Спочатку вони, зв’язані весільними рушниками, тричі обійшли священний вогонь, що його принесла із Святища Біла Пані, дали обітницю Великій Богині, яка дивилася на них очима суворої Макоші та з’їли по шматочку від великого рум’яного короваю. А потім пішли до каплички.  Латинянин, що згодився вінчати їх по християнському звичаю після  звичаю прадавнього, теж дивився суворо. Він примусив молодят стати перед розп’яттям навколішки, каятися у гріхах, славити свого Господа та цілувати хреста.  

Славуня майже нічого не бачила під фатою, а тому знову заплющила очі й віддалася на ласку Ніскині. Він міцно тримав її за руку, і вона йшла за ним повз полум’я, у якому горіло її минуле життя, повз людей, голоси яких зливалися у незрозумілий гомін, повз Богиню и Бога, кожному з яких кортіло володіти нею одноосібно. Під рожевим серпанком, який поки що відділяв її від світу, вона почувалася безпечно ї затишно, аж доти, доки латинянин не наказав молодому поцілувати молоду на знак об’єднання у шлюбі.

   Він підняв фату. Щоб дивитися у його очі, їй не треба було піднімати свої, бо вони, яскраві та зворушені, були прямо навпроти.  Не відриваючи від неї погляду, він наблизився. Вона відчула його подих. Потім – теплі, м’які та ніжні вуста. І раптом зрозуміла, що дозволить йому все, чого він захоче. Дозволить прямо тут і зараз! Він зачудовано посміхнувся у відповідь, підхопив її на руки та поніс до весільного столу, шепочучи у вухо:

- Ще впадеш від захвату, Біле Лоша! От сміху буде!

- А як тебе називала мати?

- Що?

- Мати! Як вона називала тебе, коли ти був малим і вона тебе обіймала?