III. ІРІНЕЯ.  Обручка. Рік 2009 від Р.Х.  

- 1 -

Вранішнє сонечко пестить моє обличчя. У купе хтось сміється, шарудить сумками, ріже ковбасу до сніданку. Підхоплююся і зачудовано дивлюся на сусідів – веселу молодицю з двома підлітками. Салоїда і сліду нема!  Ба ні: на краєчку столу у лляній помережаній серветці загорнуто шматок рожевого сала та невеличкого, хрусткого навіть на погляд огірка. Дурнувато посміхаюся до смачного дарунка.

- Тільки горілочки не вистачає, – хихотить молодиця, сором’язливо прикриває рота рукою та зиркає на хлопчаків, мовляв, чи не чули раптової непристойності. – Доброго ранку! Ви так солодко спали, коли ми сіли! Було ще зовсім рано, а ви спали! От, видно, втомилися! Ми сідали о шостій вечора, а ви вже спали! До самого ранку не прокидалися!  Ой, це ми вас, напевне, розбудили! Але ж за півгодини Київ!  Ви до Києва?

Відповісти не встигаю, бо хлопці витріщаються у вікно і шаленіють від захвату:

- Дніпро! Оце річка!  Офігіти! Нізащо не переплисти!

І ми усі разом дивимося на Дніпро...

Він постарів та схуд. Його зморшки – чисельні, зарослі рукотворними хащами та засмічені киянами, острівці. Тепер до його середини не долетить хіба що жовтороте пташеня. Ми висмоктали мало не половину його сили водосховищами та водогонами, заводами та полями. Ми – випили його! І все ж, як і тисячi рокiв тому, бiля обмілілих плавнiв у малесеньких човниках сидять чубатi босоногi хлоп'ята з довгими тонкими вудками. На кручах, що потонули у зеленому шумовинні, мегаполісу не видно: тільки золоті верхівки храмів та Велика Мати із розкинутими як крила руками. ТОДІ не було й цього. Дерев’яні, потемнілі від дощів та сонця маківки нечисленних церков прикрашали тільки хрести, а замість Матері по берегах стояли войовничий Перун, швидконогий Стрибог, сонячний Дажбог-Хорс (він же Род Предковічний), химерний Симаргл (чи таки завзятий Ярило?) та сувора Берегиня-Макош. Деревлянські боги. Бо Київ стоїть на деревлянському березі.  Бо, перетинаючи Днiпро-Славуту, перетинаю східний кордон Великого Деревлянського князівства. Вони, деревляни, заплакали б з жалю, якщо побачили б його ось таким. Але старий все одно чудовий: тече собі, незважаючи на усю нашу людську колотнечу...

Потяг увірвався на міст, злетів над рiкою й ніби завис на хвильку, щоб можна було побачити одразу все: мідно-червоного у ранкових променях Славуту, зарослi каштановими хащами золотоверхі пагорби правого берегу й вкритий золотавим ранковим серпанком безмежний зелений простір лівого...

- Так ви не до Києва? – Виводить мене з трансу молодиця. – А куди, якщо не таємниця? Ой, я ж Галя! Бо й познайомитися не встигнемо!

- Яке у вас гарне ім’я! А в мене – якесь дивне: Ірінея. Я до Коростеня.

- Так,  ім’я дійсно нечуване! Хто ж це вас так назвав?.. А я сама як раз із Коростеня, в мене там батьки! А оце до сестри у Полтаву їздила та племінників до себе везу, до Києва! А ви у Коростень додому, чи гостювати?

- Та й сама не знаю...

Вона замовкла й дивиться на мене з легкою підозрою: чи я нормальна? А потім не витримала, посміхнулася й знову якось по домашньому забалакала, складаючи сумки та покрикуючи на непосидющих хлопців:

-  Коростень – це ж столиця Деревська! Його Ольга як попалила, так потiм там пiд стiнами сiм рокiв сиділа, грiхи замолювала! I була в неї на Ушi своя купальня. Але де вона була, усi потiм забули. Та ось, вже у нашi часи, вирiшив один святенник це мiсце знайти. А як – не знає. А була тодi одна собi причинна, бiснувата, яка навiть до церкви чи у яке iнше святе мiсце зайти не могла. Узяв той святенник iкони та хорогви, покликав ту бiснувату й пiшли вони усi хресним ходом по берегу Ушi. Так ось, як тiльки ота навiжена на те мiсце, де свята Ольга купалася, ступила - як почали її бiси викручувати, як почали! Всi й зрозумiли, що саме тут оте святе мiсце i є - купальня Ольжина! Тепер там навiть дошка така є, на якiй так i написано, щоб усi знали: "Ольжина купальня", а на кручi їй самій і фігуру поставили! Усi прочани туди ходять молитися! I ви сходіть! Хоч подивитися, якщо молитися не будете...

- А що, таки не всi моляться?

- Таки не всi! Бо це ж, хоч і свята, але ж – Ольга! А вона ж мiсто наше попалила-таки, стерво київське...

І молодиця зiтхає, нiби Коростень оце тільки вчора попалили...

- А що ж ви тепер, у Києві живете? – Питаю наївно-підлесливо.

Вона вловлює у моєму питанні легке глузування і раптом проказує без тіні посмішки:

- Так що поробиш? Він же у столиці виперся!  Така собі Мати поперед Батька та й у пекло!

Київ таки дійсно ніби збирався у пекло.

Він майорів різнобарвними прапорами.

Він юрмився зайдами-заробітчанами з усієї України, що понаставляли у парках палаток, похідних кухонь та агітаційних лаштунків.

Він рвався на шматки між затятими політичними ворогами та просто вмирав від нестатків. Потроху розвалювалося й те, що вже збудовано, й те, що сиротіє голими арматурними ребрами під вітрами та дощами.

У череві Київськіх Гір, що проїдені людьми, як яблука хробаками, оселилися залізні змії. Ярославів вал давно вже перетворився на вичовганий мільйонами ніг км’яний каньон. Тільки Золоті Ворота, з мостом, обгризеним невблаганним часом, затиснуті між натовпом багатоповерхівок, стоять іще посеред страхіття мегаполісу. Стоять. Але замкнені. І вже не відкриваються назустріч незнаним світам.