II. СЛАВУНЯ. Видіння. Рік 900 від Р.Х.

- 1 -

...Бігти Славуня вже не могла. Йти теж була невзмозі. Вона сіла під старою березою і заплющила очі. Дитина важко штовхалася у череві й заважала думати. А подумати було про що. Як дістатися безпечного місця? Як народити та що робити далі, щоб зберегти цього загадкового хлопця, дорогоцінну дитину, виносити яку зобов’язала її Богиня?..

- 2 -

…Їй ще ніколи не приходилося стільки розмірковувати самій, бо завжди хтось думав за неї. Спочатку мамуся, що колисала її на колінах аж занадто довго. Потім батько, що після маминого згасання намагався призвичаїти восьмирічну дівчинку до «справжнього» життя. Славуня здогадувалася, що батькове розуміння справжності було далеко поза межами жіночого світу.

З того часу, як віщунки ПОБАЧИЛИ Славуніну незвичайну долю, він хотів, щоб вона завжди могла захистити себе, тому водив її на ристалище разом із братами, садовив на конячку, вкладав у руки чи то майже іграшкового мечика, чи то легенького, але  гарно збалансованого лука. Вона у захваті гонялася з мечиком за братами та реготала з них, коли вдавалося своєю тоненькою стрілкою влучити у їх важку, яка ще вібрувала у мішені.

Він хотів, щоб вона зналася на державних справах, тому садовив її поряд, коли приймав послів чи правив суд.

Він був упевнений, що вона повинна знати мови, історію та географію, а ще – вести рахунки та розумітися у ринковій справі, тому купував книжки та вчителів і брав її з собою, коли йшов зустрічати лодії з крамом, що спливалися по річці Мораві до Велеграду з усього світу.  

Він кожного ранку примушував її молитися у християнській капличці, яку збудував ще Славунін дід – Святий Ростислав. Дід був упевнений: святе писання повинно бути зрозуміло кожному, а тому запросив до свого стольного граду братів із Солуні Кирила та Мефодія, щоб вони переклали та розтлумачили вчення про Христа слав’янською мовою. Що з того, що далекий та незрозумілий Папа Римський згодом настояв, щоб у Велеграді  славили розіп’ятого Бога латиною?  Чи той Папа чув, якою мовою проказувала „Отче наш” велокоморавська принцеса?

Але попри всі ці чудові та важливі справи, Славуня над усе любила Ліс. Вона любила  світлі та осяйні букові хащі й вічнозелені смерекові та ялинові бори, що споконвіку вкривали схили і верхівки Бескид.  Вона любила таємничі дубрави, які тисячу років шелестіли по берегах Морави.  Вона чула та розуміла кожний листочок, кожну гілочку, кожне дерево. У лісі вона була вдома і взимку, й влітку. Бо у кожній клітинці Лісу жила Велика Богиня, Велика Мати, у якої багато імен, саме та, яка від народження призначила Славуні особливу Долю. Тільки-но навчившись ходити, дівча втекло до старої товстої груші, що вросла у мур Велеграду поряд із головною вежею. Знайшла її там Ліба. Мала сиділа під грушею, пестила долоньками її сиву, зморшкувату, понівечену часом шкіру та не збиралася додому. Коли Ліба підхопила її на руки, верещала так, ніби віднімали від матері.

Найкраще Славуня почувалася чарівними вечорами у світлиці Білої Пані, яка разом із дівчатами-служницями Богині жила у теремі лісового Святища на Дівич-горі, серед товстелезних буків та дубів. Попри невдоволення християнських святих отців, усі жінки Моравії все ще ходили до лісових Святищ до Богині Матері і не бачили різниці між нею та Божою Матінкою, яка народила не дуже зрозумілого бога на ім’я Ісус Христос.

Славуня якось почула як Біла Пані та стара Ліба розмовляли про неї. Жінки вважали, що вона була б доброю наступною Білою Пані, якби не оте її таємниче призначення...

...А потім з’явився лицар, що був упевнений в собі та в її любові до нього. Славуні було тринадцять, вона ще тільки пристосовувалася до перших місячних, а він вже шепотів їй на вушко щось про діточок, яких вони разом призведуть  до цього химерного світу.

Те, що світ аж занадто химерний, Славуня відчувала з пелюшок, бо все, на що дивилися її великі сірі очі, можна було бачити у декількох вимірах. Вона вбачала у мамуні пестливу неньку та зажурену жінку, гордовиту княгиню та заклопотану господиню. Батько був з одного боку жахливим страховиськом, що може навпіл розрубати мечем ворога, а з другого – ніяковим хлопчиськом, що не знав, як здобути посмішку коханої жінки.  Обличчя старої няньки Ліби, понівечене у якихось незрозумілих подіях, було моторошним і загадковим, але для неї, для Славуні, на ньому розквітала лагідна, як вранішнє сонечко,  посмішка. Усміхнений воєвода Вок вдень молився Христу, а вночі приносив жертви Перну, обертався на вовкулаку та бігав коло замчища Велеграду, охороняючи його від усілякої напасті. А солодкий речами залицяльник дивився іноді, як мисливець на здобич...

Та не це було головне. Славуню вражало, що чоловіки нічого не бачили й не чули. Тобто, вони бачили світ, але ж тільки у одному, у своєму вимірі. Принаймні ті, що вона їх знала. Чоловікам  здавалося, що світ належить їм, і вони завзято руйнували його, проголошуючи промови про будування. 

Вони будували фортеці і руйнували Гори, бо їм потрібне було каміння. Батько возив її подивитися майбутню кам’яну Оломоуцьку фортецю, він сподівався Славуню вразити, але принцеса тільки спохмурніла, дивлячись на понівечений пагорб та засмічені будівельниками береги Морави.

Вони будували тереми, та вбивали Ліс, бо їм потрібна була деревина. Там, у Оломоуці, вона бачила порубані трьохсотлітні буки та смереки. А ще бачила вбитий дубовий гай, на місці якого лаштували причали...

Вони кували лицарські обладунки, виймаючи із землі залізо та нічого не вкладаючи у спорожніле Земне Черево на заміну.