I. ІРІНЕЯ.  СНИ 

- 1 -

... Ліс міцно тримає мене у своїх ніжних та тривожних лабетах. Десь угорі крізь плетиво гілок миготить несамовите серпневе сонце. А тут, унизу, глибоко під зеленими хвилями, затишно, прохолодно та майже темно.  Я не знаю, чого хоче від мене ліс. Я не знаю, куди йти. Я взагалі не знаю, чи варто кудись іти. Сідаю між коренів тисячолітнього дубу. Спираюся спиною на жорстку порепану від часу шкіру товстелезного стовбуру.  Вдихаю на повні легені густу пряну суміш лісового повітря. У голові паморочиться.  Мене обступають примарні тіні. Вони шелестять про щось незрозуміле, але страшенно важливе. Я маю зрозуміти. Я – повинна. Бо від цього залежить доля. Моя доля. Доля лісу. Доля мого світу врешті решт...

- 2 -

«…Візьми мене. Візьми мене! Та візьми ж мене, підлота!»

Намацую мобілку, щось там натискаю та здригаюся від невблаганної реальності, що сміється у вухо:

- Закладаюся, ти ще спиш! Зараз же прокидайся! Ти мені потрібна!

- Йди під три чорти! Я писала той клятий матеріал майже до ранку й відправила його тобі електронкою. Подивися пошту та дай мені спокій!

- Хто вчив тебе так розмовляти з головним редактором?

- Сандрочко, відчепися! Нащо я тобі виснажена та спляча?

- Прокидайся! Твої любі менти вранці узяли Даниленка з його покидьками. Мені потрібні 100 рядків у номер. Це ж твоя тема - оті бандюки! Чи віддати комусь?

- Щоб їм трясця!

- Кому? Ментам, чи Даниленку?

- Усім! Отримаєш ти через дві години свою сотню рядків!

- Через годину, дорогенька!

- Сандрочко! Мені знову мої Дерева наснилися...

- Матір Божа! Співчуваю! Принесеш матеріал – потеревенимо!

Важко зітхаю. Наказую тілу виповзти з під ковдри. Воно важке й неслухняне. Болить спина, ниють ноги, щось хрускає у суглобах. Очі вперто не відкриваються.

Поряд, глузуючи з мене, важко зітхає чоловік:

- Каву у ліжко чи у чашку?

- У чашку! А ще – масаж, зачіску, макіяж з манікюром, ліпосакцію та загальне омолодження, будь ласка!

- Ось дістануть тебе твої Дерева, буде тобі омолодження...

- Це як? Що ти маєш на увазі? – жахаюся від дивного пророцтва.

Але він вже десь на кухні, торохкотить чайником.

- Сьогодні тобі каву з цукром, чи як? – продовжує глузування чоловік.

- Сьогодні - чи як!

- Сир? Масло? Ковбаса? – Він підносить ковбасу до мого носа й дивиться на мене, як Павлов на піддослідного собаку.

- Таки не помер в тобі спокусник! Нічого не вдієш – доведеться вбити!

- Зостанешся без кави! Й без чоловіка, що згоден її тобі готувати!

Цілую його у щоку, ковтаю гірку каву, втискуюся у сукню, розкуйовджую світле волосся, підфарбовую сірі очі. Та, що у дзеркалі, посміхається – не так вже все й погано!

З сьомого поверху на перший без ліфту – путь далека. Вже з п’ятого з’являється весела легкість, і я біжу з підстрибом, як Червона Шапочка  лісовою стежкою...

«…Ти до мене? – питає темний, поплямований сонячним промінням ліс із вранішнього сну. – Ти ж пам’ятаєш, я чекаю на тебе?..»

- 3 -

- Даниленко із своєю бандою вивозив людей у ліс та катував, доки нещасні не віддавали все: гроші, документи, підприємства… А ліс дивився і мовчав. Можливо, тому, що насправді це не ліс. Бо чи можна назвати лісом засмічену смужку кленів та акацій? Смужку таку тоненьку, що не має сили протистояти людському страхіттю…

- Слухай, до чого тут ліс?

- Не заважай. Слухай далі. Взяли Даниленка вже вдруге. Перший раз суддя-відморозок відпустив бандитів прямо у залі суду, бо «не знайшов у діях підсудних складу злочину».  Півтора року опери знов розшукували їх по всьому СНД та збирали докази корумпованості того судді. Суддя вже за гратами. А цих теж взяли. Знов таки у засміченій, безпорадній напівмертвій  посадці…

- … Яка не могла протистояти злу!

- Ой, яка ти…

- Ну, яка? Мені потрібна інформація, а не фентезі у стилі Лук’яненка. Я тебе не впізнаю! Що коїться? В тебе зовсім дах зірвало?

- Зовсім. Таке відчуття, що край прийшов…

- Що ти верзеш! Який край?

- Не кричи! Я й сама не розумію. Пам’ятаєш стару грушу на розі? Ту, що росла під вікнами Мишка Сидоренка?

- Ти б ще про царя Гороха згадала! Коли це  було… А таки пам’ятаю!  Розлога така була груша. Мишко сидів на підвіконні, а ти вилазила на гілляки та кидала звідти у нього груші. Вони були маленькі, зелені та кислі. А Мишко ловив їх, надкушував та віддячував тобі огризками... Це ж ми ще у шостому класі були!

- А пам’ятаєш того мера, що повирубував мало не половину дерев у місті?

- Ти писала про це. В тебе було щось схоже на серцевий напад, я тебе ще валер’янкою відпоювала…