Частина перша

Ірині було чотири роки, коли мама вперше привела її на секцію гімнастики. Ніби нічого особливого, але в її пам’яті назавжди закарбуються образи дівчат, що так вправно і граційно жонглювали кеглями і м’ячем, віртуозно робили різні вправи зі стрічкою та, ніби, зависали в повітрі, нагадуючи їй трохи незграбних, але від того не менш прекрасних, метеликів. Яскраві костюми і художні образи, вміло скомпоновані з сучасною музикою, манили дитячу свідомість і не давали відірвати від себе погляд.

Дівчина була старанною і сумлінною, навіть в ті години, коли вся сусідська дітвора весело гралася в дощових калюжах після швидкої літньої зливи, вона завзято накручувала піруети зі стрічкою на задньому дворі будинку, стараючись максимально повторити побачене в гімнастичному залі.

Бачачи все це, у батьків не було іншого вибору, як віддати її на відповідний гурток, де вона з радістю проводила весь, вільний від навчання, час.

---

Потім був перший клас і перший змагальний виступ. Отримала вона за це лише грамоту, але щастя її не було меж.

Один з хороших і авторитетних тренерів запропонував перейти в спецшколу, після чого її батьки дещо вагалися, але, не встоявши перед благаннями свого чада, перевели її туди. 

---

Данило Коропець був дитдомівцем. Коли був ще зовсім маленьким, його залишили під порогом монастиря, а один із отців приняв корзину з ним за пожертву, яку часто по четвергам приносили під церкву працівники місцевого рибкомбінату у виді пари коропів. Монахи хотіли його виховувати самі, але держава була проти. Бюрократичний апарат виключав можливість його перебування в закритих общинах і його було направлено в звичайний дитбудинок.

Не те, щоб він жалівся, та і всі вихованці дійсно відчували себе частиною великої і дружньої родини, проте вже в міській школі хлопець став розуміти, що його спосіб життя кардинально відрізняється від середньостатистичного. Але його завжди підтримував ігумен монастиря, отець Святослав, що часто навідувався до малого і, час від часу, допомагав порадою і не тільки. З його настанов Данило ріс спокійним і чемним хлопцем, розуміючи, що життя на цьому світі це не лише подарунок, а й постійна праця. Праця не тільки фізична, але й духовна.

Одного разу, будучи ще у першому класі, заплаканий Данило прибіг під двері монастиря.

- Що трапилося? - запитав його ігумен і посадив біля себе на сходинку.

Малий, трохи заспокоївшись і посерйознішавши, промовив:

- А це правда, що в мене немає батьків?

- Ні, неправда.

- А де вони?

- От ти бачив одиноке дерево посеред поляни? - почав знову мудрувати старий, кожного разу при нагоді дістаючи одну із своїх притч.

- Бачив.

- А ліс?

- І ліс бачив.

- Так от, не всі дерева ростуть в лісі, поміж своїх батьків і рідних. А є і такі, що самі тягнуться до неба, навіть серед найбільшої бурі і найсуворіших вітрів. Але так можуть лише сильні. Ти ж сильний?

- Сильний, - пробурмотів, насупившись, малий.

- Ну от, показуй, як ти тягнешся до Отця свого небесного?

Данило став на пальці ніг і потягнув руки догори, як тільки міг, ледь не підстрибуючи на місці.

- Пам’ятай, як будеш чемним, попадеш до раю. А в раю що?

- В раю кожен день дають на сніданок смачні булки з маком і ковдра, навіть якщо забудеш і не зложиш її після того, як встав з ліжка, завжди сама заправляється, - майже на пам’ять прочитав першокласник.

- Бачиш, ти сам все знаєш, - відповів, усміхнувшись, старий.

---

“Ірина Назарин, вправи із стрічкою” - прозвучав голос диктора і на поміст вийшла гімнастка.

Майже без помилок відпрацювавши свою програму, під шалені оплески публіки, вона, вся в сльозах щастя, кинулася в обійми тренера і вони вдвох уже чекали оцінок. Тільки найвищі бали поставили судді, і тепер, після обласних юніорських змагань, залишалися всеукраїнські.

 Випивши трохи шампанського і відсвяткувавши, сіла майже знесиленою в автобус. Телефонували батьки, які вже з нетерпінням чекали на свою переможницю вдома. Залишився лише один крок, а через пару років відбір на дорослі змагання і після шістнадцяти, лише олімпіада...

---

  Данило перейшов до дев’ятого класу. Минулого року померла колишній директор дитбудинку, в якому він жив, а на її місце призначили пані Віолетту Бжезинську. В цілому, вона була досить доброю жінкою, якби не страшно скупою, та і це ще не було її найбільшою проблемою. Найбільше дітям дошкуляв її чоловік, який часто міг випити зайвого, після чого могло дістатися не тільки їй, а й вихованцям дитбудинку.

 ---