Der letzte idealist

Вона приходить лише раз, я на неї чекаю, – я писав про це у записках, які ховав у книги. Ненавидів жінок, але ходив у бордель, в театр, шукав другосортних, щоб забутись в їхніх обіймах і писав свою метафізику. Потім прийшла Вона… я не знаю, ким тоді був у її очах, усі великі йдуть шукати себе і повертаються зламаними та геніальними. Мої похорони я пам’ятаю добре: сторож дав свої гроші, щоб усе було за звичаєм, прийшли якісь постаті й чомусь сумували. Але я жив навіть тоді, коли був у психіатричній клініці – в той час я писав свою працю, свій метод, в ньому було моє «я», уся моя ненависть і любов до себе. Коли стояв перед дзеркалом, коли зустрічався поглядами з незнайомими людьми, дивився у пусті вікна і чув мелодію – її грала Вона. Це була мінорна сарабанда з ударами крапель в ритм, – я завжди чомусь знав, що то моя кров. Я завжди шукав дівчину – реінкарнацію древньої Греції. Усі думали, що я синя борода, я вбивав лише Її коханців, вивчив завдяки їм анатомію. Але я бачив Її – Вона дивилась на реінкарнацію моєї ілюзії, провела зі мною ніч у холодній камері перед моєю гільйотиною. Я чув слова – за багато років я майже став оглухлим до слів, я плакав, а потім холодний ранок і тепла червона ріка життя.

Пишу тобі для того, щоб тобі було зрозуміло, біля якого мармуру ти стояла, і який ангел дивився тобі в душу. Я знав, що тоді йшов дощ – він барабанив тоді по моїй шкірі, серце відтаяло аж до дна, мене полонили привиддя і спогади.

Ти чомусь мене відчула, тобі стало боляче від моїх думок, – я співчуваю. Ти відчула, як опадають слова, сказані тут, на закинутому кладовищі, серед старих дерев. Ти поглянула на дитячі могили, я теж на них часто дивився – дитяча смерть як невинна мрія старості. Бачиш, там є кущі троянд усіх відтінків, – я їх туди садив. Ти приїхала здалека, щоб відчути смак самотності. За все маєш сплатити свободою, прощай.

Я ненавиджу голос в собі як пряме відображення свого внутрішнього, яке виривається на зовні. Істина, яку я відкидав усе своє минуле життя, була простою та болісною до безкінечності: справжня любов не існуватиме без ненависті. Ми усі несемо в собі частину темряви, але я її в собі пробачив. Біжи від землі, де колись у місячну ніч гнило моє тіло, Щось тобі важко, ні, сьогодні ти не помреш, це буде через кілька сотень прочитаних книг, кількасот сигарет і довгі тіні болю, – вони усюди.

Мої губи стали сухими від думок, я практикую трепанацію своїх мрій, ексгумацію своїх спогадів. Ти тримаєш квітку в руках. Земля – колись вона була моїм серцем. Попіл з твоїх рук був частиною мого тіла. Усе це навіть не варте слів...