Депресивне побачення

Христя вирішила, що треба сходити на побачення.
Не тому, що їй хотілося, а тому, що життя без експериментів — це просто виживання.

Вона сиділа перед дзеркалом і дивилася на своє відображення, ніби чекала, що звідти визирне якась більш життєрадісна версія її самої. Не визирнула. Тоді Христя вдягнула чорну сукню — ту саму, у якій колись випадково потрапила на весілля подруги й усім виглядала як символ трагічної нареченої.
“Підійде”, — подумала вона.

— Куди йдемо? — написала Моті.
— На депресивне побачення.
— Я беру какао, ти береш екзистенціальну кризу, — відповів він.

Вони домовились зустрітися біля кав’ярні, яка мала назву «Кава і відчай». Христя вважала це знаком долі: «Принаймні чесно».

---

Мотя чекав її під вивіскою, тримаючи в руках букет кульбаб, які вже давно відцвіли.
— Це символічно, — пояснив він, — бо ми обоє — залишки чогось красивого.
— Романтика мертвої флори, — зітхнула Христя. — Мені подобається.

Усередині кав’ярні було тихо й трохи холодно. З колонок лунала музика, яка нагадувала про втрату всіх надій, але в приємному, естетичному сенсі. Христя замовила гарячий шоколад, Мотя — чай з мелісою, “щоб не нервувати”.

— Ну, то про що говорять на побаченнях? — запитала Христя, розмішуючи напій.
— Про дитинство, мрії, плани на майбутнє, — сказав Мотя.
— Пропускаємо перші два. А майбутнє… — вона зробила паузу. — Воно ж уже всіх зрадило.
— Можу підтвердити, — серйозно кивнув Мотя.

Вони мовчали. Потім Христя заговорила знову:
— Знаєш, я подумала, що всі нормальні дівчата ходять на побачення, щоб когось сподобатись. А я — щоб переконатись, що мене неможливо полюбити.
— Ну, принаймні у тебе є план, — відповів він. — А я просто люблю твої експерименти.

---

Поруч за столиком сиділа пара, що сміялась і годувала одне одного десертом. Христя дивилася на них із легким презирством.
— Мотю, ти думаєш, вони щасливі?
— Може, просто цукор у крові піднявся.
— А може, вони ще не зрозуміли, як усе безглуздо, — задумливо сказала Христя. — Хоча ні, краще не казати їм. Нехай поживуть у своїй солодкій ілюзії.

— А ми що, живемо в гіркій реальності? — усміхнувся Мотя.
— Ми — у в’язниці свідомості.
— Гарно звучить. Як назва гурту.

Вони засміялись. Люди обернулись. Христя сказала:
— Це ж депресивне побачення, ми не повинні сміятися.
— Вибач, випадково. Більше не повториться, — серйозно пообіцяв він і навіть спробував насупитись.

---

Через деякий час Христя дістала блокнот.
— Я буду записувати враження, — пояснила. — Для наукової роботи “Психологія емоційного безсилля”.
— І як я маю поводитись?
— Як завжди. Тільки трохи трагічніше.

Мотя зітхнув і задумливо дивився у вікно.
— Ти коли-небудь помічала, як усе навколо намагається бути живим, але виходить якось через силу?
— Так, — відповіла Христя. — Особливо я.

Вона зробила паузу, потім додала:
— Знаєш, я іноді думаю, що якби хтось мене справді полюбив, я б не знала, що з цим робити.
— Я знаю, — сказав Мотя тихо.
— Звідки?
— Бо я б не знав, як тебе розлюбити.

Христя замовкла. Потім удавано записала щось у блокнот.
— “Піддослідний виявив небезпечні симптоми сентиментальності”, — продиктувала вона.
— “Реакція спостерігачки — нервовий сарказм”, — відповів він, і обоє ледь стримали посмішку.

---

Коли вони вийшли з кав’ярні, вже сутеніло. Вулиця блищала після дощу, як зморшкувате обличчя після сліз.
— Прогуляємося? — запропонував Мотя.
— Можна. Головне — не зіпсувати настрій.

Вони йшли мовчки, тільки іноді Христя штовхала камінці носком черевика. Потім раптом сказала:
— Ти ж розумієш, що це не було справжнє побачення?
— Авжеж, — відповів він. — Ми ж домовлялися: симуляція.
— Добре. Бо справжні побачення завжди закінчуються розчаруванням.
— А це?
— Це закінчиться філософською паузою.

Вони зупинилися біля ліхтаря. Світло падало на Христю, і Моті здалося, що вона виглядає трохи сумнішою, ніж зазвичай — або трохи щасливішою. Він не міг вирішити, що саме.

— Може, підеш додому? — спитав він.
— А ти?
— Я ще трохи побуду тут. Переварю досвід.
— Добре. Я теж зроблю висновки.

Вона зробила крок, потім озирнулася.
— Мотю, а якщо колись я захочу справжнє побачення — ти…
— Я вже маю чорний костюм, — перебив він.
— На весілля?
— На траур. На випадок, якщо ти раптом знову вирішиш полюбити когось іншого.

Христя усміхнулася. Та усмішка була така — ніби людина вперше відчула, що жити все-таки можна.
— Добре, — сказала вона. — Тоді, може, побачимося завтра.
— Ти ж знаєш, я завжди поруч, навіть коли ти “експериментуєш”.

Вона пішла, залишивши після себе запах дощу, какао і чогось схожого на надію.
Мотя ще стояв кілька хвилин, поки ліхтар не почав миготіти. Потім тихо сказав:
— Депресивне побачення — успішно завершено. Емоційні втрати: мінімальні. Симпатія — стабільна.

І вперше за день йому справді хотілося сміятися.