22

Телепортацію я не освоїла досконало, але перемістити себе та необхідні причандали мені вдалось. Удар був болючий. Приземлившись у сухе гілля, я добряче пошкодила руку. Благо, що зцілилась вона миттєво.

У лісі було занадто тихо. Я вперше була вночі у лісовій гущі та ще сама, тому тремтячі коліна були бонусним відчуттям у колекцію: «50 відтінків мого Жаху». Та цей стан дуже швидко зник. Між дерев зиркали на мене, очевидно мавки, чи подібні на них істоти. Дивним здалось те, що після страху, тут у нічному лісі, я стала себе бадьоріше почувати.

«Кров чорнокнижника відчуває джерела спорідненої енергетики – древньої і темної сили володаря темного царства».

Я озирнулася довкола, пересвідчитися чи окрім лісових жителів не полює на мене хто страшніший, та сіла на землю роздумуючи над усім.

«Якщо минулого разу я була у хустині, то сила була приглушена. Отже, я прийшла сюди як людина, майже без здібностей. Результат – провал. Так Анілатія і заволоділа мною, скористалась беззахисним тілом. Тобто ритуал проводила вона? Хоча ні, ритуал проводила Наталіна. Якщо його проводила Наталіна, то чому Сава допомагав їй? У ньому ж був Сакуда. Чи не був? Анілатія? Вона померла не зачинивши браму, чи дійсно не встигла? Але чому Наталіна не зачинила браму, а потім не розібралась з сестрою? Невже Анілатія така сильна, що Воїн Сварога не справиться з нею? Чорти б побрали цих сестричок! Хоча скоро те може статися з усіма. Ох! - вхопилася за голову, що розболілася. У скронях, ніби молотом, розбивалися вщент мої здогадки. - Бабуся веліла слухати себе, а я катастрофічно не бажаю нікого слухати, навіть Наталіну. Упертість? Хоча я - не вона, тому слухати її ніби не радили. Я це я, тому і слухатиму лише себе. Це не упертість, назву це - шепіт серця».

- Бабусю, не підведи! – промовила у голос.

Ліс продовжував мовчки спостерігати. На телефон прийшло повідомлення від Спіріта:

«Дорогенька, ми у халепі. Місто збожеволіло. Тушу пішоходів на Хмельницькому шосе. Люди самозаймаються, коли світлофор показує червоний. Та я встигну, можеш не переживати ;Р ».

Переживати залишалось тільки за час. Я боялась не встигнути.

 Що я відчувала перед власною стратою?

Розпач, що не можу ще раз вдихнути сонячний запах голівок своїх зайченят, поцілувати чоловіка, і обійняти батьків. Тепер, я як ніколи сумувала за матір’ю та батьком, і корила себе, що так мало часу проводила з ними. 

Ніхто не заважав, ніхто не радив як діяти. Це дало змогу твердо зважити усі «за» та «проти». Час був невблаганним і я помітила, що з озера виходять темні тіні, підіймаючись крізь гілки до неба. Час був уже не ранній - біля двадцять другої.

- Пора! – заплющила очі, прощаючись подумки з усіма, і розкрила сумку, де було все необхідне.

Я пройшла по колу озера та осипала його сумішшю білої омели, ладану та лаванди, переодягла довгу білу сорочку, розпустила косу. Знайшовши рівнину біля води, я мало не викрикнула, коли у центрі озера зі звучанням відкриття пляшки шампанського, утворився кратер. Тіней стало більше і тепер всюди гуляв шелест. Кинджал схований справа під ганчіркою, поруч стояв кухонний, замовлений попередньо ніж, замовлена вода - ліворуч. Жертви божествам уже чекали по чотирьох кутах: хом’як, горобець, метелик, золота рибка. По шкірі морозом пробігав страх, але відступити і думки не було. Я прочитала відповідне заклинання, щоб прикликати сестер.

- Анілатія! – нічого не відбувалося - Анілатіє, прийди на прикликання моє! Анілатія! – мій крик здавалось прогримів на увесь ліс, але лише відлуння дало відповідь. Тоді спробувала покликати іншу: – Vade, Natalino! Vade! – ця обізвалась відразу.

Я відчула її прихід та різке входження у моє тіло. Сили мали прийти, наповнити мене, але натомість я відчула послаблення. У голові паморочилось, з’явилась легка нудота, жахлива слабкість, дискомфорт, шум у вухах, почуття туману перед очима. Таке зазвичай відчуваю перед втратою свідомості.

« Я не можу, ось так відати своє тіло на поталу невідомій, мертвій родичці. Нехай навіть та хоче допомогти». – мій супротив був слабким, та він був.

 Сили продовжувати майже не було. У голові почали крутитись чужі думки. Вони були спантеличені і незадоволені маленькою зміною мого плану. Ритуал мав пройти не так, як хотіла Наталіна.

- Анілатіє, прийми ж і ти моє тіло!  Vade Anilatiya! Vade! -  здавалось з останньої сили крикнула я.

- «Вона не ослабла повністю», – думала Наталіна і ці думки я чула досить чітко.

- «Невже я заважатиму тобі врятувати світ?» - запитала змійовито я, але відповідь перебив прихід іншої сестри.

Тіло немов розірвалося на шматки. Такого болю, та результату я не очікувала. Ніби сотні ран омили одночасно густим солоним розчином. Я кричала, хоч і не усвідомлювала того до кінця. Голосів, думок стало так багато, що голова просто закипала. Якоїсь хвилини повітря ніби закінчилось, і я почала задихатися. Моя воля гасла, самосвідомість зникала.

Стоячи уже на колінах перед болотом, я раптово прийшла до тями. Все попереднє переміщення було туманним відлунням спогаду. Усвідомивши, що я нарешті не відчуваю болю і можу тверезо мислити, спробувала відділити свої думки від думок інших, і зрозуміла, що у тілі моєму тепер лише одна сестра - Анілатія. Моїх думок вона очевидно не чула, чи не хотіла чути. Я прийняла рішення вдати вигляд, що ще не отямилась, просто поспостерігати за нею. Місяць світив наче шалений. Таку гарну повню я раніше ніколи не бачила – повний світлий диск освітлював оточуючі його хмари, створюю просто казковий краєвид.