21

Втома здолала мене нещадно та миттєво. Коли багато використовую сили, то так завжди трапляється. Снився мені доволі непростий та дивний сон:

«Простора зала без меблів. Проходив процес прощання, довкола було багато людей. Посередині на підлозі горіли чималі білі свічки, виставлені щільно колом.

У середині кола, в домовині лежала дівчина з довгим чорнявим волоссям. Зовсім ще молода з яскраво чорними віями та мармурово-білим обличчям, якому би ще тішитися сонячним промінням не один рік. Домовина не стояла на підлозі - вона висіла у повітрі, і це звичайно, відразу привернуло мою увагу. Я довго дивилась на покійну та не розуміла чого не можу повернутись і вийти. Мої дії були обмеженими та непідконтрольними мені.

Потім мене різко перенесло у якусь невеличку, офісну кімнату. Я дивилась незнайомі фото, очевидно, з місць скоєння злочину. Жахливі картинки мерехтіли перед очима, а я не бажаючи того, не могла зупинити процес перегляду.

Знову повернувшись у кімнату з дивним трупом, побачила що дівчина жмуриться. Покійна підвелась, а закам’янілі від жаху люди відступились. Дівчина подивилась на двері та вказала рукою на них:

- Тримайте! - тихо промовила вона.

 Та було запізно. Двері зачинили невідомі чоловіки. У повітрі відразу запахло димом, будинок палав. Із шиї мертвої сочилась кров, немов її перерізали. Дівчина рухаючись уривисто, мов лялька, вилетіла з домовини та облетіла її тричі, малюючи на землі велике кров’яне коло. Свічі самостійно змінили місце перебування, тепер вони стояли по кров’яному кільцю.

- У коло! – скомандувала покійна.

- Доню, що ти задумала? – блідолиця, заплакана жінка підійшла ближче. - Ти жива?

- Ні, матінко. Мені шкода. У коло, швидко!

- Що відбувається? – до жінки вийшов дебелий чоловік та обійняв вистраждану матір.

- Хутко! – дівчина підняла руку і повільно вела її бік кола. Жінка з чоловіком піднялись над підлогою, повільно рухаючись, по велінню доньки, у кров’яне коло. Дим густішав, температура зростала.

Люди налякано дивились на мертву та відходили подалі від кола.

- Ви загинете, невже я можу зробити вам зло? – запитала чорноволоса красуня. Кров тим часом залила усю її білосніжну сукню. У залу увірвались перші «язики» вогню. – Хутко, чи вам не дорогі ваші життя?

Старенька жінка важко тягнучи ногу, слухняно пішла до кола, її прикладу послідували і решта, але лише коли червоний звір заполонив усе.

Дівчинка знову лягла у домовину і вилітаючи у ній через вікно, вирвалась з вогняного полону у сяйві розбитого скла.

- Не бійтесь нічого, я оберігатиму вас, – крикнула на прощання.

Я бачила як догорало усе довкола, падали балки зі стелі, черепиця, вилітало скло з вікон. За якийсь час від будинку не залишилось нічого, окрім юрби людей, на місці де колись був центр залу. Зникли свічки, зникло і червоне «коло порятунку». На вулиці зібралось багато людей, які закричали, побачивши вцілілих.

- Моя дочка порятувала нас, вона янгол, а не демон, – кричала мати дівчинки, умиваючись сльозами. – Ви убили мою дівчинку, ви винні у її смерті. Ви не стали на її захист. Убивці! – жінка упала в обійми чоловікові.

Темрява.

 Дівчина з’явилась немов нізвідки. Вона не кліпала та не проявляла жодної емоції. Її рухи наводили жаху, адже були обривисті та різкі. Вона постійно крутила головою та дивилась прямо в очі, чим примушувала душу ціпеніти.

- Вони убили мене, не розуміючи правди. Дурні вівці неспроможні осягнути усю красу ночі, вбачаючи у ній лише небезпеку. Приймаючи день за істину, а темряву за потенційну смерть. У світі усе набагато складніше. Не завжди те чого ми не розуміємо варто остерігатись. Варто придивлятись до того, що знаходиться зовсім поруч на видному місці.

- Ти про що? – нарешті мені вдалось промовити те, що я хотіла, те що контролювалось моїм мозком.

- Я не убила їх, а покарала. Покарала за смерті тисячі неповинних дівчат, за планування убивства моїх рідних. Я померла, аби мати змогу відправити їх туди, звідки проростало зло, туди, що мало не відчинилось. – Дівча продовжувало неприродно крутити головою. – Сама того не знаючи, я виконала своє призначення.

- Ти зачиняла браму?

- Ти як я. Тільки зроби те, що підказує серце, а не велить розум та страх. Смерть це початок. Наталіна чітко знала це.

- Я не зовсім розумію.

- Людям не потрібні герої, їм потрібне кохання. Всі наші дії на його честь, якими б страшними вони не були. Життя, кохання – вічні міри буття. Слідуй за серцем, як я.

Дівчина різко розвернулась і зникла.

Зранку мене не покидали важкі думки:

«Що вона мала на увазі? Про що знала Наталіна? Що у мене спільного з самою покійною? «Ти як я» - але в чому цей прояв? У нас одне призначення чи вона воїн Сварога? А може кровна родичка? Ох, як я втомилася».

 Єдине, що я чітко розуміла це те, що маю відправити друзів подалі від озера. Можливо про це і говорила дівчина зі сну. Серце підказувало мені що це лише мій бій. Бій не з пекельними воротами, а з пращуркою, у першу чергу.