19

- Саша?

- Здивована?

- Ти ж… як? Ми розмовляли біля години тому.

- І як я там?

- Тобто? Що з нашим кабінетом, і що з тобою?

- Знаєш Наталіно, ти завжди страждала через свою м’якість. Тому я і обрав її.

- Ти про що? – свідомість помутніла і перед очима промайнула картина з життя Наталіни, де тепер я була у її тілі:

«Вечір. Бідову, невеличку спальню освітлює свічка. Кімната з невеличким віконцем, побіленими стінами, із, таке враження, що саморобним столом, стільцем, та одномісним ліжком, потопала у грі тіней від полум’я. На пом’ятій постелі лежать оголені постаті чоловіка та темноволосої жінки. Обличчя роздивитись не можу, оскільки дивлюсь через напівпрозору штору, яка слугує міжкімнатними дверима. Груди розриває від болю та образи.

- Дівчинко, ти чого не проходиш? – люб’язно запитала старенька, низенька жінка, підійшовши темним коридором до мене.

- Матінко! – заридала я з білявим волоссям та кинулась в її обійми.

- Що ти там побачила, голубонько? – жінка зсунула тканину, заливаючись гнівом. - Яне! – закричала та кинулась у кімнату. – Негайно вижени цю хвойду з мого дому.

- Мамо, Ви чого вриваєтеся та ще кричите? - кричить русявий хлопчина, прикриваючись якоюсь рядниною. - Я одружусь з нею, не смійте її так називати.

- У тебе є дружина.

- Я не люблю Наталіну, хай або змириться або повертається до батьків, – гнівно каже очевидно мій чоловік, обіймаючи не присоромлену коханку. Оголена дівчина задки лежала до жінки та не поверталась.

- Наталіна твоя дружина, дарована долею, ти не можеш просто її вигнати з дому, – жінка була налаштована рішуче. – А цієї, щоб і ноги більше не було.

- Вона піде тільки зі мною.

- Тоді і ти йди, я не потерплю свавілля та позору у своєму домі. Сорому у тебе немає, розлучнице, хоч озирнись, подивись мені у очі, – жінка з ненавистю дивилась на коханку сина. Коли дівчина повернулась мене немов паралізувало. Ще одна дівчина з моїм обличчям лежала навпроти мене.

- Анілатія? – свекруха закам’яніла.

- Добрий вечір! Чого нам ділити? Нехай сам обирає.

- Відьмо, ти одурманила його, – прошипіла жінка.

- Не смій так називати її, – хлопчина підірвався до матері та мало не ударив.

Я перехопила руку негідника перед обличчям старенької, грізно рявкнувши:

- Не смій підіймати на неї руки, – заплакані очі наповнились ненавистю.

- Сестричко, люба, доведеться ділитись чоловіком.

- Зникни з мого життя, та життя батьків. Ти кара небесна для нашої родини.

- Не смій таке їй говорити! – Ян ударив з такою силою, що я упала на підлогу.

Тупий біль у потилиці, здерта спина та єдина думка у голові – «не нашкодити немовляті». Наталіна була вагітна.

Уже місяць Ян майже не їв, не спав, та не дивився на свою, раніше, кохану дружину. Хлопця дійсно одурманили: скляний погляд, відсутність будь-якого прояву поваги, грубість та зневага, зробили його чужим власним батькам.

Анілатія не просто закохала у себе чужого чоловіка, вона закохала чоловіка рідної сестри, знаючи, що зрада двох рідних людей завдасть неабиякого болю бідолашні. Наталіна добре знала на що здатна її сестра, але сили боронити родину не мала.

- Яне! – ледь знайшла сили у собі і подивилась не на нього, а на зблідлу матір.

- Сину, як ти міг? – руки старенької затряслись, очі налились сльозами. – Геть з мого дому! – прошепотіла вона.

- Ви проганяєте мене? Проганяєте власного сина?

- У мене був син, але він загинув від рук коханки. Тепер у мене є тільки дочка, – жінка підійшла до мене і допомогла підвестись. По спині відчула щось липке та тепле, кров з потилиці текла на підлогу.

- Ви дійсно цього хочете? – Ян твердо дивився на нас.

- Геть! – закричала жінка.

- Матінко, не треба, – заплакала я, впавши на коліна. – Я вагітна, не залишайте дитину без батька. Сором то який!

- Вагітна? – засміялась Анілатія. - Це чудово, сестро, сила Сварога мені і треба.

- Ти не отримаєш її, – у розмову втрутився батько Яна.

- Ти уже старий та не зрівняєшся у силі зі мною. Тому не бовкни зайвого. Такий супротивник як я, буде останній у твоєму житті.

- Покинь мій дім, – чоловік заступив собою мене та дружину, – і невільника свого забирай, такий він нам не потрібний.

- Прошу, батьку, ми можемо зарадити цьому, – просила я, але чоловік міцно стиснув мою руку.

- Ми йдемо, але повернемось через сім місяців, щоб забрати сина Яна.

- Сина? – я налякано притиснула руки до живота.

- Так сестрице, він буде гідним нащадком, не те що його матір.

Не витримавши цього я накинулась на оголену нахабу, впившись у її пишне волосся.