14

Стоячи в болоті і не маючи змоги вирватись з нього, хлопці взялись за руки, та прийняли рішення спробувати об’єднати сили. Беріг був повністю окупований потерчатами з дивними каганцями у дитячих рученятах. Сотні яскравих, великих очей спокійно дивилися, як гинуть молодики.

«Хреста!» - усе, що говорили вони.

Позаду демонят пробрались до озера декілька малих шароподібних пухнастих постатей темно-коричневого забарвлення. Створіння величиною не більші за ворону з величезними очима, дивились на потопаючих і щось гомоніли. Цей дивний звук нагадував не розмову, а швидше булькання рідини, як коли у пластикову пляшку набираєш воду і чуєш таке - бульк-бульк-бульк. Пухнастики не мали рук, а ноги, певно, ховались під довгою шерстиною. Не було у них і обличчя, принаймні, видно його не було з-під шерсті, якої не було тільки в області очей. Дітлашня понуро опустила голови, хто плачучи, а хто мовчки почала несподівано розходитись. Невідомі лісові мешканці все белькотіли, і белькотіли, допоки остання втрачена дитяча душа не покинула межі галявини.

Погрузнувши майже по лікті, Єгору ледь вдалось перенестись до департаменту.

- Набрали землю? – запитав Док, не повертаючись від шафи. – Щось ви довго.

- Вирішили поєднати приємне з корисним, довше подихати свіжим, лісовим повітрям, – важко відповів медіум.

- Каста белла, що трапилось? – Вероніка кинулась до коханого. – Чого ви в багнюці?

Док озирнувся, знявши окуляри:

- Ви що лікувальні ванни приймали?

- Типу того, – Єгор, ледь стоячи на ногах, тримався за стілець.

- Зате матеріал для дослідження принесли. А землю? – Саша не дуже був здивований.

- Док, ми ледь душу Богу не відали. А точніше зовсім не йому. А ти запитуєш чи ми принесли землі? – кричав Натаніель.

До кабінету зайшов Едгар з Назаром, та зупинилися на порозі:

- Ого, що трапилось? – хлопчина насторожився. – Тут небезпечно нам знаходитись?

- Це звичайна багнюка з воріт пекла,  – Саша поставив два стільці посеред кімнати. - Проходьте!

- Де ви були? – запитав Едгар, тримаючи списаний папір.

- Шукали браму до нижнього світу, – відповів медіум.

- Знайшли? – бібліотекар трохи повеселішав.

- Як бачиш, – Нат скинув брудний жакет і кинув на підлогу.

- Вода, земля - гарні провідники, як ми не здогадалися самі, що ворота будуть у болоті чи озері? – звертаючись до Дока, запитував бібліотекар.

- Зате Ліна здогадалась, – чорнокнижник немов усе знав і без моєї розповіді.

- Ліна? – Назар недовірливо зиркнув на мене.

- Не дивіться так. Я знаю трішки більше вашого, але поки не час розповідати. Не примушуйте.

- Ми і не намагаємось, – Вероніка, швидше за усе, була теж посвячена у здогадки Саші.

- Едгаре, хлопцям потрібно відпочити перед ритуалом, тому давайте коротко. З чим ви прийшли? – Док був геть байдужим до подій у лісі та взагалі поводив себе відсторонено.

- Якщо коротко, то ваші льодяні скульптури ніщо інше, як Мороз.

- Хто? – перепитав Єгор.

- Мороз – божество холоду та криги, у давніх слов’ян. Вигляд в літературі воно має трохи інший, а ось волхви описали його як те, що бачили ми. Назар знайшов дивний записничок, про наявність якого я навіть не знав.

- Де він був? – Док підійшов до бібліотекаря та зазирнув у вічі.

- На поличці «Правдивих казок слов’ян».

- Ще щось? – чорнокнижник поводив себе дивно та незрозуміло, вдивлявся у кожного з нас.

- Так, це не все. На Назара дійсно напав Морок, ти мав рацію. Тому і заклинання твоє подіяло, – посміхався бібліотечний знахар.

- Добре, плюс п’ять до свого IQ я заробив, ще щось?

Назар діловито дістав записничок з кишені, підсумувавши:

- Дивно, що ці створіння виділені маркером і поруч з ними ще декілька представників нечистої сили: мавки, блуд, потерчата, хухи.

- Назаре, хух, хто? – перепитала я.

- Хухи - лісові духи в слов'янській міфології. В уяві слов'янських народів добрі духи, що за своїм зовнішнім виглядом схожі на маленьких пухнастих кульок. Рідко спілкуються з людьми та допомагають заблукавшим у лісі вийти з нього.

- Маленькі, пухнасті, ми їх бачили у лісі, – Юзеф перебив хлопця. – Коли вони прийшли, діти розійшлись, а ми змогли переміститись.

- Які ще діти? – запитала Вероніка, шукаючи одяг для хлопців.

- Маленькі, з ліхтариками у руках.

- Опишіть їх, – попросив бібліотекар.

- Усі були у довгих білих нічних сорочках, босі з чимось блимаючим у руках.

- Потерчата? – Назар запитав у Едгара.

- Ми так і зрозуміли що це були вони. – Натаніель був пригніченим і щосили намагався не показувати жахливу мігрень. Відразу стількох померлих,  ще й втрачених душ, бачити йому раніше не доводилося.