13

Моє повернення співпало з поверненням Ніка з дітьми.

- Змерзла? – чоловік радісно обійняв мене.

- Ні, чому?

- А навіщо хустину накинула?

- Примірила чи мені личить, – викрутилась я.

«Ох, милий, краще нічого не питай».

Насправді я зараз була не готова говорити ні про хустину, ні про те, як шкода, що мені не дали відпустку. Біль завтрашньої розлуки та переживань за їх життя точив мне зсередини, як черв’як пожираючий яблуко. Але я трималась, як справжній воїн.

Вечеря, збір речей, казка на ніч, можливо остання у їх житті з моїх уст, прощальна, для мене, ніч з коханим. На відміну від Наталіни, я не готувалась вижити. Моєю розкладкою було йти до кінця і ціною свого життя урятувати своїх діток та близьких.

Ранок, сніданок, мікроавтобус на автовокзалі. Як виявилось разом з моєю родиною у дорогу вирушили ще батьки та сестра Спіріта. Усі родичі такі радісні у передчутті відпочинку, посміхаються, поспішають, а мені хотілося кричати, упасти на асфальт та битися в істериці. Певно уже там я померла морально.

- Я люблю вас! – заливалась слізьми.

- Кохана, ми скоро повернемось. Ти ж сама умовила мене повезти дітлахів оздоровитись. Не плач.

- Я роблю це заради усіх вас. Пам'ятай, що я вас дуже люблю.

- Ти немов прощаєшся.

- Донечко, годі уже тобі, – тепер зі мною ридала моя матір. – Хочеш ми з дітками самі поїдемо, якщо тобі так важко залишитись.

- Ні! – раптово заспокоїлась я. – Кажуть там чудовий відпочинок, непотрібно його пропускати через мою сентиментальність.

Натаніель тримався холодно, як справжній боєць, сухо попрощався з ріднею і незадоволено поглянув на мене, натякаючи на вихід.

- Я щось обов’язково тобі привезу, – сказала донечка обнімаючи мою руку і мокрі ріки знову попливли по щоках. – Не плач, мамусю.

- Мої зайчата, – не вірила, що можу обіймати їх в останній раз. – Я дуже люблю вас, пам’ятайте про це. Гайда до пригод, по місцях мої туристи, – підганяючи весело малечу вперед. – Гарного відпочинку.

Усі сіли до автобуса, і здалось, моє серце зупинилось.

- Годі рюмсати! – грубо сказав Натаніель підійшовши до мене. – Не час розкисати.

- Я не вірю, що більше не побачу їх.

- Ти знову? З таким мисленням, звичайно, не побачиш. Ти повинна зробити все, що від тебе вимагається. І навіть більше, якщо хочеш аби вони повернулись, - його слова міцно стиснули серце і я відчула свою душу, яка болісно зморщуючись, шкребла гострими кігтями страху у горлі. - Від тебе єдиної залежить їх доля, ти не можеш усе запороти, – раптом біль припинився, і понівечений настрій вирівнявся. Якщо говорити образно, то мій новий стан можна порівняти із людиною, яка побита до півсмерті, але вона з новими силами, певно останніми, підіймається та впевнено крокує уперед.

- Ти правий! Я відповідальна за їх життя.

- Не тільки за їх, – Спіріт повернув мене обличчям до інших проводжаючих, пасажирів, водіїв. – А і за їх також. Їдьмо, час не стоїть.

На робочому місці ми прийнялись вичитувати усі правила проведення ритуалу, заклинання та послідовності дій. Відчуття знайомості всього цього не полишало мене, але тепер я розуміла чому. Назара, аби не заважав процесу відправили до Едгара, хоча тепер мені було б цікаво за ним постежити. Цей активний хлопчина і не підозрює ким міг би бути і чим володіти.

- Ти одягла хустину, вітаю, – сміявся Юзеф. – І що було видіння?

- Ні, нічого, – я вирішила не розповідати, допоки не прийде слушний момент. – Виявилась звичайним аксесуаром.

- Зовсім нічого? А відчуття? Може хоч щось незвичайне? – Вероніка очевидно запідозрила мою брехню. Її вираз обличчя яскраво транслював недовіру, хоч вона і намагалася те приховати.

- Ні, зовсім нічого.

- Ти впевнена? – подруга не послаблювала зашморг.

- Так, – опустивши очі на карту, я вдавала ніби пошук місця сили мене цікавить більше, ніж ця мила дрібничка на моїх плечах. – То де ви думаєте проводити ритуал?

- Це місце знаходиться у Немирові, – Саша, не приховуючи хитрої посмішки дав відповідь. Він зрозумів мій маневр із переведенням теми. Хоча певно усі його зрозуміли. - Поки ми готуємось, пропоную Спіріту і Юзефу поїхати до лісу. Показуючи на карту, де судячи з нанесеного зображення мають відкритись ворота до Пекла.

- Навіщо? – Єгор був не в захваті. - Ліс великий де нам шукати ті ворота, і на що вони схожі?

- Що страшно? – кепкував Натаніель. – Хлопчик злякався?

- Іди до дідька! – злився Юзеф.

- Я вас разом туди направляю. Нам потрібна земля з місця де це має відбутись. Хочу, щоб Вероніка перевірила її енергетику. Є у мене одна ідейка.

- І що нам шукати? Чи не золоті ворота часом? – веселун продовжував бурчати.

- Болото, – не втрималась я, – місце де колись було лісове озеро.

- То я знаю де це, – Єгор зрадів. – Стоп, а ти звідки знаєш, що то наш вхід?