12

Ніч. Перед очима ліс та велике занедбане озеро. Точніше колись ним було, тепер лісове водоймище перетворилось на болото, і очевидно досить давно. Посередині, немов від вибуху, видніється воронка, але оскільки освітлює усе довкола лише місяць, роздивитись важко. На галявину до озера озираючись виходить дівчина з накинутою червоною хустиною на плечах, точно такою ж хустиною як і моя. Придивившись до впевнено крокуючої  незнайомки зрозуміла, що бачу себе. Це добряче налякало мене, але емоції немов блокувало щось.

Вона несла у руках невелику торбинку, з тканини, здається. Ставши на одному з берегів вона, чи то я здіймала руки до неба і кричала щось, швидше за все на латині. Здійнявся буревій, чувся бридкий шепіт та свист, писк, хрюкання, гавкання, каркання, і ще Бог знає що. Немов поранена вона упала на коліна та запалила суху траву, котра загорілась одним колом чітко вздовж озера, а іншим – меншим колом, навколо неї. Дівчина читала якесь заклинання. Я розібрала слово Сварог, але більше нічого не вловила через метушню, що лютувала довкола. Сухі гілки, каміння, сміття нізвідки кидались на неї, але вогняне коло стримувало атаку. Вдарила блискавка у яму воронки, а потів і у ту, що схожа на мене. Вона, чи то я, облилась водою з пляшки. Миттєво небо спалахнуло ще потужнішим багряно-білим сяйвом. Блискавка буквально полонила небо, ніби стовпом, стікаючи у болото. Затим знову прицільно ударила бідолашну мене, чи ким вона є.

Земля усюди підривалась, утворюючи рови. Дівчина схожа на мене кричала щось і простягала в небо брудні від сажі, чи то болота руки:

- Accipere! – кричала вона.

У малому колі, в якому власне вона знаходилася, здійнявся буревій. Піднявши її над землею, добрих метрів на два-три, вітер зростав і довкола. Пішов дощ, але не гасив вогню. Здавалося, що небесна вода лише сильніше розпалювала його.

- Vade! – повторяла вона. – Увійди ж!

Раптово, все стихло і ту, що, мабуть, була мною, кинуло з лютою силою додолу. Пронизливий крик оглушував мене. ЇЇ тіло немов ломило від болю. Поборовши через декілька хвилин біль, зібравши останні краплі сили, вона підповзла до болота і шепотіла, та що саме я не чула. Далі відбувалось щось несамовите: чорний, як смола, оксамитовий дим взявся нізвідки. Він оповив все: яскравий повний місяць, лежаче тіло дівчини, кожне деревце та травинку. Я не бачила уже власних рук, хоч дуже намагалась. Гуркіт, стукіт, скрегіт, свист, рев, писк – усе відразу звалилося на мою голову. У темряві я бачила світліші плями у вигляді як людиноподібних створінь, так і у вигляді створінь далеких від схожості хоч з чим не будь. Кривошиї, довгорукі, дивноморді, обдерті, понівечені, зморщені, лахматі, кігтисті, зі щупальцями та рогами, кремезні та дужі - все миготіло перед очима у напрямну до тієї мене, що невідомо чи живою лежала біля болота. Тривало це досить довго, а коли темрява почала рідшати жахливим криком зайшлась я-вона біля болота, котре запалало.

Пішла злива. Я немов від гіпнозу прийшла в себе і підбігла до неї. Лежачи у власній крові, обличчям до неба вона дихала, а з грудей виднілося руків'я ножа. Жовта шкіра обличчя поблідла, замучені очі відкрились. З останніх сил вона смикнула за рукоятку ножа та сили уже не було. Повторивши спробу, вона ледь не втратила свідомість.

Рефлекторно намагаючись допомогти, я потягнулась до ножа і, на диво, змогла взяти його.

«Якщо це видіння, то як?» - подумала я. На моє здивування ніж виявився не чиїм іншим, як кинджалом чорнокнижників – кинджалом Дока. 

Дівчина прийнялась шепотіти щось та кашляти. Нею почало трясти. З лісу чувся голос, здається Назара:

- Ти де?

Приклавши руки до рани, де знову опинився ніж вона щось шепотіла.

- Не смій помирати! – кричав Назар.

- Сава, я не встигла дійти. Воно полонило мене.

- Тихо-тихо, – хлопець ледь помітно витягував ніж з тіла не торкаючись до нього самого, а повільно проводячи в повітрі рукою, біля руків'я.

- Я маю дійти до кінця.

- Ми придумаємо щось.

- Пізно, дуже пізно. Пробач! – вона вирвала ніж і вставила його у своє серце.

Попереду пронеслись картинки розрухи нашого милого містечка. Нашого зеленого, мальовничого міста фонтанів та усміхнених людей. Прямо по вулицях можна було побачити сліди та калюжі крові. Мертві лежали просто неба і живі очевидно заздрили їх спокою. Вибиті вікна, шибки будинків, розвалені стіни деяких з них, вирвані з корінням дерева, незвичайно багато усілякого сміття та одягу під ногами, розплющені у млинець автівки, міст через Буг рознесений у порох – то було лише краєм обрію, що я можу передати словами. Усе поринало у розрусі.

- Ліно! – почула жіночий голос позаду мене.

Повернувшись, я дивилась немов у дзеркало. Попереду стояла я, чи та дівчина з болота. У моїй свідомості стирались границі між нею і мною. Я перестала розуміти чим схожі, а чим ні, і чи є сенс шукати взагалі дану різницю.

- Наталіна?! – впевнено сказала я.

- Так, ось ми і зустрілись.

- Чому ти показуєш мені це все? Це моє майбутнє?

- Ні! - вона поправила червону хустину на плечах. – Це наше минуле.

- Наше?

- Ліно, я і ти - ми одне ціле. Я не претендую на твоє життя, не бійся.