11

Через хвилину ми бігли сходами, разом з усіма робітниками другого поверху, під супровід неприємного звуку сигналізації. У підвалі мені раніше бувати не доводилось, та як виявилось, не одній мені. Багатьом  наявність в нашій будівлі двох поверхів під землею стало відкриттям. Ніколи не помічала, що бібліотека Едгара знаходиться на мінус першому поверсі. Чомусь відсутність вікон ніколи не наводила мене на подібну думку, так само як і дещо довші сходинки. Вперше за довгий час праці я побачила усіх колег в одній кімнаті і виявилось, що нас не так вже і мало: тридцять шість чоловік разом з новеньким, котрого не так давно ми врятували із Сашком.

У кімнаті стояла майже тиша, усі перешіптувалися, стурбовано поглядаючи на вхідні двері, в які от-от мав увійти Док.

- Що відбувається? – запитала я. - Вероніко, чи правильно мені здається, що подібне ми бачили на фото з пляжу?

- Очевидно, що саме з ним ми і маємо справу, – подруга, як і усі, нетерпляче вдивлялась в хідні двері.

- Це я винен, воно прийшло по мене, – винив себе Назар.

- Не говори дурниць, ти не винен, – узявши хлопчину за руку, відчула його несамовитий страх та відчуття провини.

Назар подивився на мене, точно як дитина, котрій здалося щось страхітливе у темному коридорі, промовивши:

- Де Саша? Якщо з ним щось трапиться…

- З ним все буде добре, - твердо перервала його на півслові, хоч сама не дуже в те уже вірила.

«Занадто довго його немає. Та сутність, швидше за все, заполонила не лише наш поверх. Якщо він включив режим «героя», намагаючись усе владнати, боюся що хвалу йому доведеться виказувати посмертно».

- У мене погане передчуття, – Спіріт піджав губи та відвів погляд угору.

- Чого ти не кажеш, Натаніелю? – запитала я, вочевидь заставши зненацька.

- Я? – медіум намагався вдавати байдужість.

- Нате! – Вероніка повернула бойфренда до себе. Міміка її обличчя була така виразна, що тільки самовбивця міг продовжувати брехати.

- Док передбачав саме такий перебіг подій. Він намагатиметься витягнути інформацію.

- Він же мав лише поставити захист, – злість червоним рум’янцем розфарбувала обличчя дівчини. Розвернувшись на місці, вона стрілою попрямувала до виходу.

- Він з глузду з’їхав? Самому йому не впоратись. – Обганяючи Вероніку я вибігла з кімнати. Важкі двері легко піддалися мені, та з гулом зачинилися. Руки виконали дивну жестикуляцію, прохід спалахнув блакитним вогнем та згаснув.

Мозок щось, чи хтось блокував. Усі мої дії далі пам’ятаю, як туманне сновидіння. Забігши до порожнього кабінету я чула на кухні бубоніння Дока, котре набирало сили та переходило на крик. Увійти до нього було задачкою із вогником. Наближаючись до дверної ручки вона щоразу спалахувала не даючи відчинити ті прокляті двері. Шкіра моїх рук несамовито боліла та, на щастя, самозцілювалась. Саша кричав невідомі слова та вони переплітались із дивним стогоном, немов пораненої людини. Серце билося неймовірно швидко, по шкірі проходив холодний вітерець від страху, та я чомусь відчувала внутрішній спокій. Ніколи не думала, що можливо відчувати ці дві протилежні емоції одночасно. Останній спогад який відшукую у собі, перед відкриттям дверей, не дуже інформативний: я притулилась лобом до стіни, абсолютно розслабивши тіло. Можу припустити, що це була спроба побачити події у кухні. Хоча стверджувати цього не буду. Скільки я простояла і чи бачила щось, сказати теж не можу.

Коли прохід у кухню зрештою відчинився навстіж, з неї просто витікав стійких запах крові, очевидно він і привів мене до тями. Я насторожено наблизилась до дверей з яких ніхто не вийшов.

- Док! – дихати було неможливо, металевий кров’янистий запах переплітався із спаленими травами. – Саша?! Ти там?

- Лі...на! – почувся хриплий голос, але не Сашка.

- Назар? – кинулася до кімнати, вступивши з перших кроків у величезну калюжу крові. Я не знаю, як втрималася від нападу блювання і спромоглася оглянути все далі. Посередині кімнати в багряному місиві лежав Док, у чорному плащі з кинджалом у руках, який очевидно, що був його головним робочим інструментом. Через буквально крок-два лежав дійсно Назар, з розрізаною грудною клітиною. Краї рани були обпалені, вочевидь, травами, які валялись повсюди.

Хлопець ледь дихав.

- Назаре, що трапилось? – падаючи біля нього на коліна.

- Воно прийшло за мною, – з останніх сил мовив потерпілий.

- Тихо-тихо.

Відчуття ще теплої, липкої рідини під ногами, яка пройшла крізь тканину джинсів не додала мені спокою. Руки тряслися, як під час лихоманки та я мужньо трималася, з усіх сил концентруючись на зціленні бідолашного.

- Облиш. Рятуй Дока, – його туманний погляд виражав  приреченість.

- Він дихає, тому спершу, я врятую тебе. – Тепло у руках не відчувалось, я не могла примусити себе зцілити його. – Дідько!

- Воно завжди було у мені. Це я зрушив з місця захист. Це я накликав на нас біду.

- Навіщо ти це зробив? – неслухняними руками я водила, махала, била по грудях хлопця.

- Не знаю. Я згадав усе, тільки коли воно покинуло мене. Я посланець, вбивця.