8

Сотні страшних картин продивилась у своїй уяві поки добігла до дитячої кімнати, яка була порожньою:

- Тимур! – забігши до спальні, я побачила сина, що стояв посередині кімнати і роздивлявся порожню стіну напроти. Він просто, мов вкопаний, дивився в одну точку. Мій непосида, стоїть на місці невідомо скільки часу.  – Сонечко, ти чого не відзиваєшся? – а малюк вказав на порожню стіну. – Що милий, що там?

- Вогник, – продовжуючи дивитись на цікавий об’єкт.

- Чудик малий, там нічого немає, - Микита взяв малого та поніс у кухню, але погляд малюка відірвати не вдалось.

- Можна мені зайти? – запитувала донечка стоячи на порозі кімнати.

- Ні, іди до тата, хай насипає сніданок, – закриваючи двері до спальні, – зараз прийду.

Сівши на ліжку я вдивилась у стіну та нічого не бачила. З’явилось настирне бажання протерти очі, немов щось мутне заважало дивитись попереду, немов незрима завіса з піску, яку нестерпно хотілося зняти. Після довгенького тертя зір став на лад та печія з очей зникла, але зненацька з’явилося дещо інше. Перед очима, на тій же стіні, де показував син, спалахнув великий вогняний малюнок - уже знайомий чотирикутник з язичницьким символом посередині.

- Коло сили. – прошепотіла я.

- Швидше! – відусюди лунав незнайомий жіночий голос. – Спішіть! – вогонь розсіявся, як дим.

- Хто ти? – але голос не обізвався.

Поснідавши у сімейному колі та намагаючись вдавати із себе «нормальну» матір і дружину, в голові якої немає дивних думок про язичницькі символи та містичні обряди, я почала збиратись на роботу.

- Бачу, Златка себе добре почуває. – Нік увійшов до ванної кімнати.

- Так!

- Тимура уже можна буде вести до садочка з понеділка.

- Ага, – не обертаючись відповідала я, – добре.

- Що з тобою? – чоловік обернув мене до себе. – Ти змінилась останнім часом. Ти взагалі чула мене?

- Так. Тимура можна вести у садочок в понеділок.

- Ти чимось стурбована? Що таке? Це через хворобу Злати? Що сказали лікарі?

- Ні, все добре. Звичайна простуда, навіть симптомів уже немає.

- Тоді що?

- Все добре, багато роботи.

- Та яка робота? Я що, по-твоєму дурень, і не бачу як ти переживаєш за щось?

- Тобі здається, любий, – обійнявши чоловіка, я вдалась до хитрощів, аби відвести його від важкої для мене теми.

- Ти хитра, як лисичка.

- За це ти мене і покохав.

Поцілунок за поцілунком ставав дедалі палкішим. Було відчутно, що чоловік скучив за мною, за час пропрацьований у департаменті, та бажав більшого тепер і зараз. Моє тіло відгукувалося на його поклик, та мозок вперто прагнув вирватися з солодкого полону.

«Як давно ми не проводили часу удвох. Ніку, аби ми лишень могли поговорити про все, мені стало б набагато легше. Моя таємниця будує між нами стіну. Ох, любий, аби я лише мала час на такі необхідні для нас людські дрібниці, як обійми та поцілунки. Як же я скучила за тобою, та зараз не час».

Нашу п’ятихвилинну випадкову близькість перервала донька:

- Мама, Тимур кросівок порвав.

- Дуже добре, йду зайчику! А Ви, Микито Євгеновичу, запізнюєтесь на роботу, - злегка відштовхуючи коханого від себе.

- Микита! – скривився чоловік. – Ненавиджу коли мене так називають. От ти знаєш, що зробити, щоб я прийшов швидко до тями. – сміючися поправляв прим’яту сорочку.

- Знаю, – стукіт у двері. – Йду Злата.

- Це не Злата, - надувшись відповів Тимур.

- Йдемо любий, йдемо!

Так закінчився наш сімейний ранок.

У нашому кабінеті, як і у моєму коридорі після ігрища дітлахів все було «доверху дном»: понівечені столи, картина Вероніки з розбитою рамою, відсутність комп’ютерів та люстри, приклеєні скотчем жалюзі, зламана дверна ручка та обідрана штора. Зате посередині красувався новенький килимок. Все це придавало кімнаті вигляду божевільні. Хоча, чесно кажучи, іноді саме так мені і здавалося. Усі копошились над велетенською картою сперечаючись як правильно щось креслити, не звернувши увагу на чийсь прихід.

- Добрий ранок! – привіталась Злата.

- Привіт, принцесо! – відповів Док, відірвавшись від суперечки. – Привіт, Тимуре! Ти чого такий надутий?

- Потім скажу. –  сильніше притискаючи до себе сидячого на руках сина, відповіла я. - Давай швидше зробимо те що маємо.

- Ти впевнена? – Саша дивився на мене з очевидним докором.

- Після ранкових подій так.

- Щось трапилось?

- Потім розповім, після всього. Мені з Вами йти?

- Ми будемо гратися, а ти, мама Ліна, себе погано поводила.

- Тоді добре! – поставивши Тіму біля Злати, любляче обійняла їх обох. Так обійняла, ніби востаннє, ніби прощалася. - Підете зараз з дядьком Сашею, побавитеся трохи, а мама попрацює. Добре?