7

Зранку замість садочка, повела донечку до лікаря. Звичайно, я збрехала чоловікові, ніяка медична установа не могла нам допомогти. І єдиним «лікарем», який спеціалізувався на магічних діагнозах був Олександр Варенко.

- Ми заїдемо до мене на роботу, там є дядько Саша – він лікар. Огляне тебе і поїдемо додому.

- Добре! – малеча дивилась у вікно на метушливу вулицю.

- Татові скажемо, що були у лікарні. Добре?

- А чому ми будемо брехати татові?

- Ми не будемо йому брехати, ми ж їдемо до лікаря. А потім побудемо удома двох, а хочеш і Тимурчика заберемо з садочка.

- Хочу! – раділа маленька, до тих пір поки різко не задивилась у вікно. - Мамуля, а чому там чорна хмаринка?

- Де, котику? – запитала не вбачаючи нічого подібного.

- Де зупинка, там темно. Мама, зупинись! – істерично закричала Злата.

Зупинившись, я тільки встигла відкрити двері, як вона рвонула до вказаного нею місця.

- Злата, стій! – наказувала я, побачивши таку ж темінь, як на фото з пляжу «Хімік». – Зупинись негайно! – голос пролунав настільки гучно, що аж зірвався, але малеча все-таки зупинилась, налякано дивлячись на мене.

- Я не можу далі йти.

- Йди до машини, негайно! – рявкнула я.

- Там дядя лежить. Мама, він просить допомогти.

- Злата, до машини, швиденько! Я сама подивлюсь.

Коли темрява перед очима розсіялась на підлозі я помітила хлопця, якого не так давно ми з Юзефом врятували від смерті у льодяній глибі. Бідолаха важко дихав, а перехожі косо дивились на нього.

«Що ж йому так щастить бідоласі?»

- Ви мене чуєте? – підбігла я.

- Він п’яний, облиште його, – сказав інтелігентний чоловік, криво дивлячись на нас. Стільки відрази було у тому голосі, що мені стало ще більше шкода безневинного хлопчину.

- Він тверезий, пане. Допоможіть, будь ласка, занести його до машини, я відвезу бідного до лікаря.

- Давайте викличемо швидку, – запропонував незнайомець змінивши грубий тон на дещо м’якший.

- Я його тітка і краще знаю, що потрібно. Допоможіть мені! – навкруг шиї хлопця помітила синій зашморг, котрий очевидно бачила лише я. Незнайомець послухав мене, поспіхом заніс юнака до машини. Злата сиділа на пасажирському біля водія і з криками змія, вибігла з авто.

- Дякую вам, ми далі самі справмось. – Коли чоловік попрямував у бік зупинки, я грізно подивилась на налякану дитину: – Злата, бігом до машини, ніякої змії там немає.

- На шиї дяді страшна, синя змія, – плакала донечка.

- Сонечко моє, – підійшла до дитини, – ми повинні допомогти хлопчикові зняти ту гумову штуку з шиї. То не змія, нічого не бійся. Давай ми спокійно сядемо у машинку і поїдемо його рятувати.

- Я боюсь.

- Рідна моя, йому дуже погано. Ми маємо його врятувати. Давай пограємо у лікарів. Ніби веземо пацієнта до лікарні.

- Що це? – манюня вказала ручкою на вікно, біля хлопчини, яке покрилось морозом.

- О, ні! Юзефе, як ти нам зараз потрібен, – уголос сказала я, та мороз різко розповсюдився. Злякавшись не так за себе, як за дитину, я крикнула: - Єгоре! - не пройшло і хвилини, як веселун сидів у машині біля потерпілого. Правда вигляд самого Єгора був трохи наляканим та спантеличеним. У клітчастій піжамі з чашкою кави та газетою у руках, він розгублено дивився на нас у засніжене вікно, та не міг нічого зрозуміти.

- Єгоре, перенеси його до Дока.

- Як я опинився тут?

- Обережно, забери ногу! – крикнула я. Юзеф вискочив з машини, чим привернув увагу усіх прохожих.

- Я ж не переміщався. Це ти зробила?

- Мама, мені страшно, дядя кричить. – Злата обійняла мою ногу та вткнулась у неї носиком.

- Юзефе, він помирає.

- Що це за липучка?

- Розберемось потім, перемісти ж його. - Єгор обережно зайшов уже у засніжений салон та зачинив двері. Через декілька хвилин він повернувся знову до нас, але уже одягнутий. - З Назаром працює Док, а я спробую перемістити цю бридоту з твого салону. А це хто тут у нас плаче?

- Злата Микитівна! – відповіла маленька, витираючи очі.

- Дуже приємно, Злато Микитівно, мене звуть Єгор, але можеш називати мене Юзеф, – потискаючи їй руку.

- Вона теж має деякі здібності, і я хотіла аби Док її оглянув.

- Отакої. Це круто!

- Не дуже, – незадоволено відповіла я.

- Я навчився телепортувати невеличкі речі без себе, спробую і з цією гидотою. Закину її куди подалі.

- Швидше, ми і так багато уваги привернули.

- Дай зберусь.

Юзеф глибоко вдихнув. За якусь мить, пішохідна зона проїзної частини стала залитою синім слизом, котрий бридко звивався. Люди шарахнувшись, панічно відходили від дороги, хто хрестившись, хто дістаючи телефон та знімаючи на камеру.