5

- Поки роботи немає, можемо практикувати у тому, що ми майже уміємо, -  відставляючи каву, говорила Вероніка.

Юзеф та Олександр, котрі танцювали під латиноамериканські мотиви зробили вигляд наче не почули її.

- Каста белла, хлопці, я серйозно! – Підійшла до них, та втрапила до танцюючої пастки. За декілька хвилин дівчина валяла дурня разом з колегами.

Того дня я була дещо стурбована. Всередині бурлила несамовита, непізнана раніше енергія, котра лякала дедалі більше. Відчуття, що з середини просто розпирає, і я можу хоч гори перевернути, хоч Буг перепливти.

- Ліно, приєднуйся! – сміявся Док.

- Ні, дякую, – посміхалась у відповідь.

- Чого ти киснеш? Ходи до нас! – кричав Юзеф, котрий через долю хвилини з’явився біля мене, протягуючи руку. – Бачиш, я тренуюсь, Вероніко. Сміливіше, Ліно, давай!

Трохи подумавши, я простягнула йому руку. Єгор переніс нас на центр кабінету де танцювали решта колег.

- У тебе виходить переміщатись з кимось. І як давно? – зупинився Док.

- Я дома тренувався з торшером.

- О, так, достойний експонат для тренування, – реготіла Вероніка, раптом «закотивши» очі, подивилась довкола.

- Що? – запитала я.

- Дивне відчуття, – нервово зиркаючи по кутах кабінету, – дуже дивне.

- Мені, взагалі, теж уже декілька днів не по собі, - відповіла, прослідкувавши за поглядом подруги. - Де Спіріт?

- Поїхав привезти чогось поїсти, – насторожився Юзеф.

- Я подивлюсь зверху. – Вероніка завмерла вдивляючись на стелю. – Горище чисте.

- Звичайно, по периметру приміщення я наклав такий захист, що навіть мені важко проходити крізь нього.

Заграла неочікувана стара пісня «Синий иней». Я відчула жахливий холод, а далі пішло видіння: кімната вся покрита памороззю, підлога залита синьою немов фарбою і всі нерухомо стоять бліді, та здається, уже не живі. Далі, наче за декілька хвилин «до», я бачу як з колонок комп’ютера замість приспіву лунає жахливий писк, котрий примусив нас завмерти.

- Вимкни! – крикнула я, розплющивши очі в реальності. А пісня підходила до злощасного приспіву. 

- Навіщо? Що сталося? – запитував Док.

- Вимкни! – я хотіла підбігти, щоб зробити це самій. Махнувши рукою у бік комп’ютера, він неочікувано упав зі столу, зайнявшись. Усі завмерли, розкривши роти від здивування.

- Вимкніть музику! – до кабінету з криком забіг захеканий Спіріт. – Дух невідомого чоловіка сказав про небезпеку від музики, – ледь чутно додав Натаніель, орієнтуючись по ситуації. – І хто так гарно знайшов вихід?

- Я, – прошепотіла.

- Молодчина! Тепер Док буде дивитись у вікно, замість монітору, – кепкував медіум.

- Я і пальцем його не зачепила.

- Ага, він сам на підлогу пригнув і загорівся.

- Так і сталось, тільки здається, за допомогою Ліни, – обізвався Док.

- Я не володію силою пересувати об’єкти, -  махала налякано головою.

- А робити підпали? – запитав Юзеф. - Він упав, я би сказав, шурнув донизу і спалахнув.

- За секунду згорів до останнього проводка. Добре що згаснув сам, –до Єгора з тихим висновком підійшла Вероніка.

- Я не можу, я не умію такого. - Мене ображали обвинувачення в усьому, що тільки можна, але логіка у їх твердженнях була присутня.

«Я не можу таке уміти! Я не маю такої сили».

- Ти перед цією ситуацією бачила щось, що? – запитав Док, наближаючись до залишків колишнього монітору та колонок.

- На приспіві пролунав писк, після котрого кімнату вкрило інієм. Під ногами була липка яскраво-синя субстанція, в котрій ви стояли і, здається, мертві. – Руки затрусились, а з очей полились сльози. – Я стаю схожа на якогось монстра, я буду боятись скоро виходити до людей та підходити до власних дітей.

До мене підбігла Вероніка, та почала обіймаючи заспокоювати:

- Ти нащадок волхвів, а достовірно невідомо чим вони володіли. Облиш, ти врятувала нам життя.

- Ще декілька секунд і не було б кого рятувати, – Док махнув рукою підзиваючи до себе: – Ходіть сюди.

- Дідько! – сказав Юзеф, побачивши на підлозі синю пляму у вигляді черепа у трикутнику. - Ти казав, що повсюдну захист і ніщо не пробереться.

- А тепер уяви з чим ми маємо справу. Якщо навіть мертві до мене не можуть добратись, хо вони мають світлу енергетику, зазвичай, а ця гидота спромоглась потрапити сюди. – Натаніель похлопав Юзефа по плечу.

- Ми усі проходимо не без зусиль, хоч я намагався полегшити доступ світлій енергії. Та без диво-браслета ми навряд потрапляли б на роботу. – Олександр присів. – Спіріт, хто тебе попередив?

- Він не представився. Вибач, коли перестріну його ще раз, то обов’язково познайомлюсь.

- Натаніелю! – перестала плакати я.

- Чого відразу кричати? Мужик схожий на військового у дивній формі, сказав що небезпека близько: «Від музики загинуть твої друзі», якщо дослівно. – Пожав плечима медіум. – Більше мені нічого не відомо.