3

Пройшов перший місяць у колективі таємного департаменту. Протягом цього терміну я намагалась навчитись викликати видіння, та поки вдавалось це раз, через раз. За читанням дивної літератури часу на удосконалення самого основного - моєї сили, залишалось зовсім мало. Земля, котру принесла Вероніка зі ставки Гітлера, виявилась звичайнісінькою. Хоча ще один дивний вогняний спалах був зафіксований через декілька днів і за містом. І збігом обставин таке, навряд, чи можна було назвати.

Юзеф блукав рідними вуличками Хмельницького у форматі 3D, за допомогою Google мапи:

- Це центр, а це музикальна школа.

- Годі прикрашати свій Хмельницький, там всього три школи, – глумився Спіріт.

- Та у нас така музична школа, що всім школам школа. Міла Нітіч наша, Валевська наша.

- Ще хто? Андреа Бочеллі, не ваш, випадково?

- Йди до бані!

- А Біл Гейтс у твоїй школі не навчався?

- Я тебе не чую, - надув губи Юзеф.

- Шкода, а я думав…

- Не чую тебе. Дивись Ліно, а тут я купався. – картинка на моніторі зупинилась. – Блін! 

- Не дивись Ліно, на ті три п’ятиметрові калюжі.

- Спіріт, – невдоволено повернувся Єгор, – там великі озера.

- Ага, два на два і посипані трохи піском, – брюнет попиваючи каву продовжував кепкувати з друга.

- Ну чого ти постійно так? – рука хлопця сіпнулась від чого картинка на моніторі перемістилась на якусь дорогу. - О, а тут я на дискотеку ходив.

- Юзефе, це ж цвинтар, – здивувалась я.

- А це нічний клуб «Хрести», там рулить ді-джей «Могильна плита», – реготав медіум. – Йо, ага-ага, йо!

- Годі її набридати, – з кухні вийшла Вероніка.

- Це Юзеф вже всім набриднув зі своїм Хмельницьким.

- Знову? – дівчина підійшла до веселуна та погладила по спині. – Не ображай його, дитина додому сумує.

- Я просто показав де живу. – Юзеф не повертаючись до нас, сидів прикований до монітора. – О, чорне море!

- В Хмельницькому? – Спіріт знову залився сміхом.

- Натаніелю! – засміявся Олександр, який як виявилось, сидів позаду нас на дивані. - Невже ти не знав, що всі дороги ведуть до Хмельницького?

- Ну вас! – Єгор сміючись поплентався до кухні.

- Не їж мій обід! – кричав Спіріт. – Чуєш?

- Той що в білій коробочці? – запитав веселун.

- Той самий.

- Ні!

- Що ні, Юзефе?

- Ні, не чую.

- Я тебе зараз уб’ю! – Натаніель рванувся до нього.

- Діти, – крутила головою Вероніка. - Як тобі у нас, звикаєш?

- Потроху. А у нас постійно так мало роботи? – я сумно подивилась у вікно.

- Періодично. Зараз затишок перед бурею. Як показує практика, то скоро ми зірвемо «великий куш».

- Я сьогодні хочу раніше відпроситись, це до Саші підійти?

- Відпроситись? – засміялась Вероніка. – Просто кажеш Доку, що ти підеш раніше. Щоб ми не переживали куди ти зникла.

- Зрозуміло, я ще не звикла до вільного графіку.

- Ми не приковані до місця, але усі мають відчуття відповідальності і знаходяться на робочих місцях. Невідомо у який момент щось може статись. Як твої волхви?

- Чим більше читаю, тим більше задумуюсь, що Док помилився.

- Він нечасто помиляється.

- Я не можу бути волхвинею, я не розумію знамення, не умію передбачати майбутнє, не знаю про властивості трав. Кінець кінцем, одружена і не відречусь від своєї сім’ї навіть заради порятунку світу.

- Якщо їх сила відкрилась у тобі, не дивлячись на цю невеличку погрішність, значить це є неважливим.

- Волхвинями ставали тільки жінки, котрі не мали стосунків з чоловіками і присвячували своє життя служінню Богові. Або старі жінки, чоловіки котрих уже померли.

- Але Сашко шукав того, хто зможе пробудити велику світлу силу і знайшов тебе. Тому помилки бути не може. Ти наша п’ята.

Після обіду я поїхала з Нікітою оглянути дачний будиночок для його батьків: недалеко за містом, по дуже заниженій ціні. Та приїхавши на місце ми побачили ціле помістя. Ще дорогою погода починала псуватись: захмарилось, починав накрапати дощ та здійматись холодний буревій, хоча по приїзду знову запанувало літо і ми могли спокійно все роздивитись.

Милий будинок був одноповерховим та не мав ні єдиної претензії до зовнішнього вигляду. Поруч росли яблуні-красуні, та ще декілька фруктових дерев. Невеличкий садок був дуже доглянутим, на перший погляд: ідеально викладені доріжки, зелена травичка без єдиного сміттячка, дерева обережно підстрижені та побілені. Будинок стояв осяяний сонячним світлом та добродушністю настільки, що це не виглядало природно. Чомусь мені було моторошно, дивлячись на розмаїття чарівних квітів біля нього та всю цю красу довкола.