Глава перша.

Для нас почалося все з телефонного дзвінка. Номер підписаний, голос знайомий, —  то сусід через чотири хати далі по вулиці, новина неочікувана:
— Вітаю, Руслане, я по справі, тому не буду тебе довго затримувати. В тебе є контакти якихось військових неподалік, можна тих що зараз на відпочинку? Потрібні водії для сорока вантажівок з великими дронами...
Відповіді передувала хвилинна пауза...
— Хлопці поблизу є, вчора до них вареники та млинці відвозили... Але скільки з них водіїв не знаю, зараз у командира запитаю... А де вантажівки забирати і коли?
— Забирати у найближчі три дні, але краще не відкладати, бо вони у лісосмузі серед полів. Кілометрів за п'ятнадцять від нашого села.
— Добре, зараз дізнаюся в командира та наберу тобі, нікуди не зникай... 
За кілька хвилин до дзвінка від Руслана, командир відпочиваючого у сільському клубі загону бійців отримав від свого командування наказ збирати водіїв вантажівок для використання великих дронів та чекати повідомлення від провідника до місця їх розташування.
Вже за п'ять хвилин домовилися, що машини військових  заберуть провідника з того перехрестя де дорога повертає до села. До зустрічі з ними лишається година.
Провідником виявився дядько віком за сорок, суто цивільного вигляду, схожий на комбайнера з часів колгоспу. Коли на дорозі з'явилися чотири мікроавтобуси пофарбовані у камуфляж він підвівся з маленької лавки під деревом і махнув рукою на знак вітання.
Русланові потис руку, інших привітав голосом. Вказав водієві якою дорогою з перехрестя рушати далі і поїхали.
Зв'язок між машинами по раціям що мають бійці. Всі були зі зброєю. Їхали ґрунтовками між селами, там де зазвичай лише сільгосптехніка на поля їздить. Дорогою провідник кілька разів поглянув на невеликий смартфон з відкритою картою.
— Командире, вже приїхали, далі пішки, зовсім трохи лишається. Машини краще між деревами заховати. 
По команді з машин висипали бійці, для кожного фургону знайшли місце, накрили їх маскувальними сітками і зібралися поблизу від командира, контролюючи околиці. 
Провідник оглянув бійців, ще раз подивився на смартфон і пішов дорогою. Всі пішли слідом за ним. Трави на дорозі було по коліна, ледь самі колії не заросли. 
Метрів за чотириста він почав орієнтуватися переважно за картою на екрані. Нарешті пішов з дороги прямо у кущі. Посеред лісосмуги трохи потоптався поки обрав дерево завтовшки за півметра.
— Ось тут... 
Але жодних вантажівок, або навіть якихось слідів що вони тут коли небудь були ніхто не помітив і це викликало недобрі думки... Деякі бійці навіть зброю стискали з недовірою. 
Провідник увімкнув програму схожу на камеру і почав оглядати стовбур дерева. В одному місці приклав смартфон до кори і він коротко тренькнув сигналом. 
Бійці почали заспокоюватися, бо в парі кроків від дерева піднялася кришка люка, розміром десь півтора на два метри. Унизу ввімкнулося освітлення на вузьких бетонних сходах.
— Зараз спускаємося, останній має натиснути оцю велику червону кнопку на стіні аби зачинити двері. Зелена кнопка їх відчиняє.