#денькотостатей3

Сьогодні я згадала своє прекрасне уміння спати солдатиком. Хотіла б я сказати, що заздрю людям, які можуть проспати усю ніч рівно-рівнесенько, але просинатись від того, що ти впав з ліжка, набагато веселіше. 

Не рідко я, прокидаючись, розуміла, що лежу Бог-зна-як, а іноді і Бог-зна-де. Ще одна моя особливість, мені, коли я сплю, обов'язково потрібно когось або щось обіймати. На основі цього і лежить моя коротенька історія... 

Коли я приїжджала у село до дідуся, я спала з ним, не тільки тому, що сумувала, а ще й тому, що тільки в нього був телевізор, уявіть, в хаті 5 кімнат, а люкс-номер дістався саме йому. Біля його ліжка стояли два високих світильники, а з боку, де спав дідусь, ще й було крісло. 

Мій дід має звичку прокидатися о п'ятій, а я маю звичку спати ще три години зверху. Ранок. Закортіло когось обійняти. Я мац-мац — діда нема. Сплю. Я мац-мац — діда нема. Сплю. Я мац-мац — діда нема. Сплю. Я мац-мац — діда нема. Сплю. Я мац-мац — діда нема. Сплю. Я мац-мац — нічого взагалі нема, БАБАХ — падаю з ліжка. Через такий шум, моментально прибігає моя мама і бачить картину маслом — сонна Настя, на лобі якої написано "Я тут ніяким боком не винна" лежить, чи то сидить, в двух покривалах, тримається за бідне крісло і кровать, а зверху, вишенька на торті, лежить світильник. 

Мені не було боляче, я сама не второпала, що відбулось і як, але тепер в мене є ще одна смішна історія з мого життя.