4.

- Але ж твій таємничий товариш якось пояснював все це? І що ти маєш на увазі, говорячи «не зовсім людина»?

- Саме це і маю на увазі. Він – Щось, що на деякий час стало людиною. Як тобі це пояснити… Спробую його ж словами. Ось, наприклад: ти ж дивишся фільми? Коли тобі хочеться посміятись, або, можливо, стає сумно, ти дістаєш з полиці або з інтернету яку-небудь картину і на час неначе стаєш головним героєм, переживаєш його історію разом з ним. А потім знову кладеш фільм на полицю або в папку, або видаляєш, якщо фільм не сподобався. Так і він, і йому подібні істоти, влазять в шкіру людини і переживають її життя разом з нею. А потім кладуть на полицю.

- Як це? Ти хочеш сказати, що ми – як герої кінострічок якихось вищих істот? Вмираємо і народжуємося коли комусь з них забажається подивитись черговий фільм?

- Щось на кшталт цього. Тільки ми не вмираємо і не народжуємося. Ми і є ті, хто ці фільми передивляється, хоча на час «кіноісторій» забуваємо про це. А опинитися в іншому світі, не порушуючи законів свого «тимчасового світу» - це як потрапити до нової кінострічки, залишаючись героєм першої, і бути обмеженою її рамками. Це в принципі неможливо, це аномалія, яка саме і трапилася з моїм другом. Йому вдалося стрибнути вище голови, він навчився перестрибувати у різноманітні світи у рамках одного… людського життя. Неначе герой однієї стрічки попадає в іншу і продовжує лінію свого персонажа у чужому фільмі. Він став кимось на зразок міжсвітового хакера. Таке пояснення дуже спрощене, але як сказати по-іншому – я не знаю.

- І де ж він зараз, твій хакер?

- Не уявляю. Зник, сказавши, що його час скінчився.

- Не розумію… І як же сюди потрапити?

Марина витягнула вперед долоню і подивилась на каблучку з декількома осередками, в які були втиснуті камені. Майже всі вони були тьмяного чорного кольору, і тільки два відрізнялись від інших: один з них яскраво сяяв золотим вогнем, а інший був прозорим з блакитним відливом.

Жінка знизала плечима, покрутивши каблучку навколо пальця.

- Я можу потрапити сюди будь-якої миті, коли тільки схочу. Чесно кажучи, мені все одно як це працює. Точно так я не розумію, як здійснюється зв’язок через Wi-Fi, але користуюсь ним кожен день.

- Все одно не вірю, що це правда, - сказав Максим.

- Твоє право. У це дійсно складно повірити.

- Я хочу отримати які-небудь докази, якщо це відбувається у реальності. Що може мені довести, що це правда, коли я прокинусь? Що?

- А хто сказав, що ти спиш?

В цей час у віконний отвір увірвався сильний вітер. Максим швидко зістрибнув з ліжка і здвинув рами, наглухо зачиняючи вікно. Потім нервово заходив по кімнаті. Марина з тривогою дивилася на нього.

В зачинене вікно з зовнішнього боку з силою врізався золотий орел, і став люто плескати крилами і стукати об скло дзьобом, намагаючись розтрощити перешкоду. До нього приєдналися три інші птаха, один з який був схожий на казкового павича. Вони з таким самим завзяттям почали битися об скло лапами, дзьобами і крилами.

- Як називається це диво? – вказуючи на найяскравішого і найвитонченішого птаха.

- Жар-птиця, у будь-якому разі, я дала йому таке ім’я. Бо саме так я її собі уявляю.

Марина теж піднялась, підійшла до вікна і сказала:

- Не зрозуміло, чому вони себе так агресивно поводять. Раніше такого ніколи не було.

- Говориш, це правда? Тоді я знаю який доказ мені потрібен!

Максим відчинив вікно, змагаючись з сильним вітром, і щосили схопив райського павича за крило.

- Ні! Не роби цього! – закричала жінка і заплющила очі.

Та чоловік міцно тримав птаха і не збирався відпускати. Вітер став нестерпним, повітря затремтіло. Пролунав скрегіт стін, що ламались і жахливий тріск. Усе злилось з лютим шелестом пташиних крил і стукотом їхніх дзьобів.

Шалений вітер почав жбурляти піском і збивати з ніг, Максим заплющив очі, але як навіжений, ніби від цього залежало його життя, тримався за птаха, не розтуляючи кулак.

Навалилася темрява, напруга не відступала.

- Добрий ранок, коханий. Час вставати, а то запізнишся.

Дружина поцілувала Максима і вийшла з кімнати, затримавшись на секунду у дверях:

- Кава на столі. Як завжди з любов’ю.

Він остаточно прокинувся, піднявся з ліжка і занурився у сіру буденність раннього ранку. Подався на кухню, взяв чашку остиглої кави і зробив ковток. Чашка була пластмасова – у домі тимчасово замінили звичайний посуд на пластиковий, тому що донька була у тому віці, коли світ випробовують на міцність, кидаючи на підлогу усе, що потрапляє під руку.

Кава у пластиковому стакані була гидотною, з присмаком пластмаси.

Максим піднявся з пластикового стільця і підійшов до вікна. На дереві, поруч з їхнім вікном, ворони влаштували сварку через великий шмат булки. Він спостерігав за ними, поки не почув голос дружини.

- Прибери, будь-ласка, постіль, я не встигаю.

Максим слухняно відірвався від споглядання воронячої сварки, майже з полегшенням вилив недопиту каву у раковину, викинув стаканчик і попрямував до спальні.