1.

Марина без поспіху йшла вулицями рідного міста, неупереджено підмічаючи зміни, що сталися тут за час її відсутності. Вона любила Полтаву, та все ж це тихе зелене місто з красивим, урочистим Корпусним парком, Білою альтанкою, звідки відкривається мальовничий краєвид на Поділ і монастир, наводив на Марину жахливу нудьгу.

Буваючи у місті свого дитинства у справах, вона блукала знайомими вулицями і згадувала глуху тугу за життям, що вирує подіями, яка не давала їй спокою в юності. У розміреній течії життя маленького міста час ніби уповільнював свій рух і люди ставали схожими на рибок в акваріумі, що повільно і безцільно плавають у своєму обмеженому просторі. Потім, з часом, їй почала подобатися ця неспішність. Але кожного разу, залишаючи місто, Марина відчувала полегшення.

Були в Полтаві і місця, де колись стались нечисленні важливі події дитинства і юності, вони приваблювали її, змушуючи посміхнутись або ж насупитись. І було особливе місце, що мало безпосереднє відношення до самої щирої та одночасно недолугої сторінки життя. Тут, під золотим орлом Корпусного парку, двічі різко і безповоротно змінювалась її доля.

Марина спустилась до підземного переходу, що веде до парку, пройшлась вздовж крамниць, роздивляючись їхні вітрини, потім швидко піднялась сходами вгору і через хвилину опинилась перед величезною клумбою з острівками пишних червоних троянд посеред яскраво-зеленої трави і кущів самшиту. Помилувавшись квітами, вона повільно рушила головною алеєю. Високі тінисті дерева, групки різноманітних хвойних, розкиданих вздовж алей і стежок, що розходяться від центру парку, - все було до болі знайомо. Серце почало прискорено битися від спогадів про перший поцілунок, дотик рук Максима, його широко розчинені очі, до країв наповнені коханням. Світ перевернувся у перший раз саме тут, під золотоголовим орлом тієї миті, коли їх губи вперше зустрілись. Такого чистого і невинного почуття в її житті більше не було. І, що вже приховувати, такої легкої і безрозсудної зради теж: вона віддала перевагу іншому, більш наполегливому, а він швидко знайшов заміну. Життя пішло своїм шляхом, і пам'ять, в кінці кінців, стерла ту прекрасну мить чогось справжнього, що з такою легкістю зрадили і він, і вона.

Через декілька років вони випадково зустрілись на тому ж самому місці. Марина була готова почати все спочатку – сімейне життя зовсім розладналось. Максим, як і раніше, кохав її, але, неначе в поганому водевілі, його жінка саме була при надії. Того разу саме тут, під всевидючим оком золотого орла, молодий парубок, що тільки-но з натхненням розповідав про кохання, накивав п’ятами і зник у густих ялинкових заростях тільки-то угледів знайомих, що йшли назустріч закоханим, чим поставив жирну крапку на їх спільному майбутньому. Подібної ганебної втечі дівчина пробачити не могла. 

Марина пройшла повз злощасних вічнозелених свідків ганебної втечі, і серце зрадницьки тьохнуло, хоч з тієї пори минув не один десяток років. Жінка відвернулась і прискорила ходу. Попереду на високій стелі так само гордовито височів золотий орел з лавровим вінком у дзьобі. Освітлений яскравим полуденним сонцем позолочений птах завис у блакитних небесах, міцно тримаючись сильними лапами за свій п’єдестал. Це було саме те, чого жінка так і не навчилась: парити високо в небі, впевнено стоячи ногами на землі.

Раптом увагу Марини привернула невловима схожість сивочолого чоловіка, який йшов їй назустріч, з людиною, котру вона щойно згадувала. Чоловік у свою чергу не зводив з неї очей. Це неабияк збентежило Марину, тому що так не буває – тільки подумав і на тобі, отримай і розпишись. Відстань між ними невпинно скорочувалась, і кінець кінцем, зійшла на нуль. Максим. Зрадницька усмішка розпливлася на їхніх обличчях. Забувши про взаємні образи, вони кинулись один одному назустріч і обнялися, завмерши у вічності.

Потім чоловік відсторонив від себе Марину, пильно розглядаючи неспокійними очима.

- Сколько лет, сколько зим… - з неприродною інтонацією вимовив він. – Я так довго тебе шукав, що зараз не вірю своїм очам. Невже це справді ти?

- Привіт, - видавила з себе Марина, одночасно прикидаючи як виглядає зі сторони.

 - Боже, невже це все ж таки ти???? Хочу… хочу тебе бачити… торкатися… чути… Я страшенно радий нашій зустрічі…

Жінка стояла і усміхалась, роздивляючись чоловіка, що так змінився за ці роки. Попри це, вона відчувала те ж саме, що і він. Марина взяла Максима за руку, він накрив її своєю долонею.

- Як ти? – запитала жінка, намагаючись оговтатись.

- Нормально. Розлучився, одружився удруге, жінка молодша на 17 років. Донька є, скоро 3 рочки виповниться.

- І ти будеш запевняти, що шукав мене? – з іронією поцікавилась Марина.

- Тю… Не віриш? Шкода. Я до 35 був одинаком, нікого не хотів… - ображено відповів Максим.

- Гей, я жартую… Все так несподівано… Я правда рада за тебе, - поспішила заспокоїти чоловіка Марина.

Але той плутано продовжував:

- А майже під сорок… якось само собою зрослось… Тепер я цілком впевнений, що вік не має значення… Так, юність промайнула якось швидко і бездарно.

Вони йшли по алеї, тримаючись за руки. Марина обернулась на злощасні зарості і не втрималась:

- Може, не будемо так демонстративно йти у центрі міста? Мені все одно, я тут нікого не знаю… А ось ти… знову сховаєшся в… ялинках, вони тут поруч.