Розділ 6.

 У теплому провідницькому купе мені знову наснився улюблений сон. Нападник збірної України Андрій Шевченко встановлює м’яч на газон, зосереджено вдивляється у ворота збірної Росії. Штрафний удар — ідеальна дуга польоту шкіряного сферичного дива. Воротар Філімонов злетів, але його пальці лише ковзнули по м’ячу, який зрадливо шурхнув у сітку.

 Гол!!! Стадіон вибухнув хвилею радості! Цей момент уві сні я готовий був переживати вічно, але далі сон пішов не так, як зазвичай.

 Я, уві сні - головний тренер збірної, стою на бровці, поруч моя сакральна валізка, і відчуваю абсолютний тріумф. Прапори затріпотіли, тисячі облич розчинилися в єдиному захопленому крику, але я чую дивне скандування: "Маріана! Маріана! Маріана!"

 Я обертаюся, замість переповнених трибун стадіону бачу вокзал імені Шевченка, і натовп радісних циган, які на пероні скандують: "Маріана! Маріана! Маріана!"

 Повз проноситься поїзд із рекламою пива "Карлборг" на вагоні-ресторані. Мій вагон номер один мчить у хвості, не думаючи зупинятися.

 — Ей, моя валізка! — я ледве встиг крикнути, коли маленький циганчук вихопив її, показав мені жест, як Буратино, і зі сміхом застрибнув у вагон номер один, що проїжджав повз.

 Жах скував мене, і я прокинувся.

 Я лежав на верхній полиці купе провідників, загорнувшись в ковдру. У купе горіло світло, а знизу доносилися жіночі голоси, один із них… чомусь був дуже знайомий… Я завмер. «Провідниця ж обіцяла, що мене не турбуватимуть!» До мене долинав запах копченої ковбаси, спиртного, та ще якихось закусок…

 — Я ж тобі казала, що він бабій! — голос першої жінки був дзвінким, наче ложка в гранчаках. — А ти, мов та слониха, розвісила вуха і повірила в усі ці «зірочки з неба»…

 — А я ж думала, у нас усе серйозно... — друга жінка схлипувала так драматично, що хоч бери квиток у театр. — Він обіцяв одружитися, а сам... користувався мною, як ось цим одноразовим посудом. Він мене спокусив сьогодні вночі у вагоні-ресторані… Але, коли завібрував його мобільний... — жінка заридала. — Я побачила, що контакт підписаний «Кохана»!

 — «Кохана»? — перша пирхнула, як коза на базарі. — От же ж! І що ти зробила?

 — Я кричала, як різана. А він... — жінка знову схлипнула. — Він сказав, що я у нього «запасна». Уявляєш? Як у футбольній команді — «запасна», на випадок, якщо у «основної» мігрень!

 — Тьху на нього! Давай краще вип’ємо за наше професійне свято! — перша голосно ковтнула щось міцне.

 — Давай! — погодилася друга, і після ковтка голос її вже почав вигравати веселими нотками. — А може, Люську розбудимо? Разом відсвяткуємо! Вона ж обіцяла не спати, і тут ми з тобою заходимо, а вона хропе, як паровоз!

 — Та хай спить. Людина ж втомилася! — перша хихотіла, відкорковуючи пляшку зі звуком, що нагадував постріл із пістолета. — В Марганці зупинка лише на дві хвилини — навіть двері не відкриваємо. А через годинку вже й порт приписки, нова зміна — і у нас довгоочікувані вихідні!

 — Ох, благодать! — друга зітхнула так, ніби бачила перед собою море і лежак. — Я просто хотіла подякувати Люсьці за цю мінералочку, якою ми спирт розбавили…

 — Ха! Та вона — золота жінка! — перша вголос цокотіла зубами від сміху.

 — Ой, Люська... — друга розсміялася, ніби дзвіночки закалатали. — Точно знала, що ми тут будемо хімією займатися! У нас же вода питна по всьому поїзду закінчилася, лишилася тільки технічна. А тут я заглядаю в сейф, а там, у нашій валізці, де ми зазвичай дезінфекційні розчини тримаємо, як у лабораторії — пляшечки в пенопласті, підписані, щоб уже точно ніхто не переплутав: «H₂O». Ще й джерела зазначені — Кедина Гора, Тальнівська, Дахнівська...

 Вони знову чокнулися, і тут я не витримав… Я різко повернувся до них, випірнувши з-під ковдри, як підводний човен на бойовому завданні, і гримнув:

 — Що я чую?! Ви що?! Мої аналізи випили?!

 Жінки завмерли, наче білки перед фарами, очі в них розширилися до розмірів м’ячиків для пінг-понгу. Перша, та що з голосом, як ложка по каструлі, підскочила так, що її чубчик ледь не дістав до стелі:

 — Чоловіче! А ти хто такий?! Що ти тут робиш?

 — Де Люся?! Що ти з нею зробив?! Які ще аналізи?! — заверещала друга.

 Дві пари переляканих очей продовжували свердлити мене.

 — Ай… ем… VIP-клієнт Люсі. — А аналізи? — я закотив очі так театрально, що будь-який актор позаздрив би. — Мої біохімічні!

 Їхні обличчя скривилися та почали стрімко змінюватися на палітрі страху: від крейдяно-білого до буряково-червоного.

 Я перевів погляд на стіл, де красувалася напівпорожня літрова пляшка з написом: «Засіб для особистої гігієни. Спирт 70%». Поряд — пусті пляшечки з-під води, які я віз для аналізів датчанам. Ці жіночки змішали мої проби води і спирт так творчо, що Менделєєв у труні перевернувся б від заздрощів.

 Бачу від моїх слів їм стало зле, і щоб жінок остаточно не знудило, довелося пояснити, що я мав на увазі під біохімічними аналізами...

 — Це були проби води для досліджень! — я зітхнув і розвів руками. — Я мав передати їх датським технологам. Біохімічні аналізи для виробництва пива, розумієте?