Розділ 5.

 Я продовжував стояти у коридорі купейного вагона, втупившись у темряву за вікном. Раптом відчинилися двері одного з купе, і поруч зі мною з'явилася точна копія міс Марпл із британських серіалів. Сиве волосся, строгий вираз обличчя, окуляри на кінчику носа й погляд, здатний викрити навіть найзавзятішого шпигуна.

 Вона подивилася на всі боки, потім із підозрою оглянула мене, особливу увагу приділивши моїй валізці, і, піднісши до губ електронну сигарету, вдихнула і пустила дим. В іншій руці жінка тримала книгу Агати Крісті «Вбивство в „Східному експресі“», один з її пальців, немов на курку пістолета, слугував закладкою в тому місці, де вона закінчила читання. Випустивши клуби пару, як старий паровоз, «міс Марпл» сховалася у своєму купе, ще раз кинувши підозрілий погляд у мій бік.

 Аж раптом — новий поворот у моїй нічній подорожі… З іншого купе вийшла молода дівчина в спортивному костюмі, яка різко показала на мене пальцем, наче звинувачувала мене у всіх земних гріхах. Вона гучно сказала тому, хто перебував у купе, з якого вона вийшла:

 — Ось він! Це той самий чоловік, про якого я тобі розповідала, і до якого я від тебе йду! Він не зміг пережити наше розставання та поспішив за потягом! І знайшов мене в цьому вагоні! Ти — нікчема, а він великої душі чоловік! Він мене забирає від тебе прямо зараз!

 «Та що тут в біса відбувається?» — подумав я, не встигнувши кліпнути, як з відчиненого купе вийшов здоровенний хлопчина в тільняшці та швидким кроком вирушив у моєму напрямку. Обличчя ревнивця засвітилося почервонілими хмаринками гніву, коли він порівнявся зі мною.

 — Ах, оце ти, значить, кавалєр? Ну, давай, показуй, що там у тебе велике? — буркнув він і, не чекаючи відповіді, правою рукою, що, напевно, була зареєстрована як гладіаторська зброя, дав мені у ніс.

 Світ пішов обертом, перед очима все замерехтіло, як на екрані зламаного телевізора, у вухах зашуміло, а я, немов розслаблений пінгвін, перечепившись об свою валізу, ковзнув на підлогу.

 — Дихай, дихай! — почув я чийсь голос. Під носом, що болів, і, здається, розпух, різко пахло нашатирним спиртом.

 Я розплющив очі. Переді мною сиділа та сама дівчина у спортивному костюмі, яка оголосила мене своїм кавалером, а поряд — «гладіатор» у тільняшці. Мене, якимось чином, ці люди перетягнули у своє купе, і поклали на нижню полицю. Залишалося лише сподіватися, що «міс Марпл» зафіксувала те, що сталося в «Нічному експресі», і зараз увірветься в це купе «подружжя Роуз», щоб врятувати мене.

 — Вибач, братан, не розрахував, — сказав «Отелло», який тепер виглядав, як щеня, що наробило шкоди.

 Дівчина мовчала, а потім додала:

 — Вибачте мені, будь ласка! Так, я хотіла, щоб мій хлопець мене приревнував. Мені бракує романтики в наших стосунках, але я не думала, що моя витівка може так закінчиться…

 Я спробував піднятися, але голова ще була проти цього плану.

 — Наступного разу, коли будете вносити романтику у ваші стосунки, попереджайте, щоб я хоч каску вдягнув! — тільки й зміг я вимовити.

 Вони винувато переглянулися, а хлопець у тільняшці весело запропонував:

 — Тоді, може, по 150 за взаєморозуміння? — він вказав на столик, де стояла відкритою пляшка, на етикетці якої були помітні три зірки.

 — Мені це не допоможе, краще 150 крапель валер'янки! — з важким подихом сказав я.

 — Дивно, мені від усього ця мікстура допомагає, — сказав хлопець у тільняшці, скосивши погляд на пляшку коньяку.

 І тут поїзд злегка хитнуло, а в коридорі пролунав голос провідниці: «Нікополь».

 — Нікополь! — закричав я, на несподіванку для присутніх у купе, і зі стогоном піднявся з полички. Схопив свою валізку, потягнув ремінець сумки й похитуючись, як кульгавий селезень, вирушив до виходу.

 На пероні Нікополя мене зустрів вітер, але тішило те, що стоянка поїзда була цілих чотирнадцять хвилин! Цього часу мені цілком вистачило, щоб нешвидким кроком дійти до початку поїзда. Проходячи другий вагон, я згадав, що з нього почалася моя нічна подорож, і ось я підходжу до вагона, який причеплений безпосередньо до локомотива.

 — О диво! — вимовив я голосно в тиші нічного перону. За локомотивом, як загублений скарб, дійсно, був причеплений мій вагон під номером «1»!

 Біля входу в вагон стояла та смакувала цигарку провідниця — солідна жіночка в формі. Її постава і погляд видавали, що нічого цікавого цієї вранішньої години у її житті не планується. Та я тут, щоб довести протилежне.

 Я протягнув їй зім’ятий, але все ще дійсний квиток. Вона уважно його роздивилася, а тоді перевела на мене підозріливий погляд, ніби побачила привид.

 — Громадянине, ви що, за поїздом зі станції Шевченка бігли? — спитала вона, злегка трусячи головою, мов їй наснився кошмар. Потім уважніше оцінила мій вигляд — скуйовджене волосся, червоний ніс, дивна валізка…

 — Біг, — бурмочу я, — марафон, спринт з перешкодами, стрибки з перону в вагон, потім бокс, і ось я тут.

 — Триатлоном захоплюєтеся, чи що?

 — Як ви здогадалися? Саме триатлоном, тільки новим його видом, — випалив я, але мені здалося, що вона мене не слухала.

 Провідниця ще раз глянула на мій квиток і рішуче заявила: