Розділ 4.

 Я важко перевів подих. Серце билося десь під горлом, а ноги все ще нагадували про те, що хвилину тому я був учасником забігу на короткі дистанції з перешкодами.

 Провідник, який відкривав мені вагон-ресторан раніше, мабуть, мирно відпочивав у своєму купе. Його змінник, кремезний чолов’яга, мовчки подивився на мій квиток, навіть не сказавши нічого про те, що я сів у його вагон у Долинській, а не на станції Шевченка.

 — Вам у перший вагон, так? — пробурмотів він, вставляючи ключ у двері вагону-ресторану, щоб я міг пройти крізь нього далі.

— Ні-ні! Дякую, але мені туди… не треба, — другу зустріч із вагонним мачо я б не пережив. — У вас у вагоні, часом, вільного місця немає?

 — Є, але тільки до Кривого Рогу, одне нижнє бокове місце…

 — Можна я на ньому тихенько посиджу до Кривого Рогу?

 Провідник, розгледівши, що я в напідпитку, лише хмикнув:

 — Сиди, тільки ні матраца, ні подушки, ні постільної білизни я тобі не дам, а трястися ще дві години…

 Я знайшов те вільне бокове нижнє місце в середині вагона, не став навіть розкладати столик — просто поклав голову на холодну пластикову поверхню й закрив очі, затиснувши між ніг свою валізку.

 Потяг стугонів колесами, а за вікном темрява хиталася в такт моєму хмільному стану.

 Коли я, піднявши голову, побачив за вікном напис на будівлі вокзалу: «Кривий Ріг - головний», мені здалося, що я повністю протверезів... Поїзд тихо зупинився, щоб перебігти до свого першого вагона, у мене залишалося хвилин п'ять...

 Перон у Кривому Розі із замерзлими калюжами розкинувся переді мною, мов темна смуга перешкод. Добре, що нікого з пасажирів на пероні не було. Я мчав з валізкою та сумкою, мов олімпійський чемпіон, до свого першого вагона. Нарешті переді мною замаячив останній вагон. Впевнений, що це мета мого забігу, я зупинився, переводячи подих. Але на вікні вагона виблискувала цифра «18»!

 — А де ж перший?! — вдавився я повітрям, звертаючись до здивованої провідниці з зачіскою, що нагадувала гніздо орла.

 — Там, де й належить бути — за локомотивом, — відповіла вона, склавши руки на грудях. — Тут просто перецепляють склад потягу. Тепер наш 18-й, як і належить, буде в хвості поїзда, а нумерація піде від голови.

 — Це що, шоу «Танці з вагонами»?! — пробурмотів я.

 Не роздумуючи, я розвернувся та помчав назад з валізою, сумкою та пересохлим ротом. У середині мого спринту поїзд раптом смикнувся, а потім почав повільно повзти вперед.

 Повз мене проходив вагон-ресторан. Його табличка ніби підморгнула: «Ну привіт, старий знайомий! Знову ти?»

 — О ні, так не піде! — прошипів я крізь зуби і, підхопивши валізу, спробував застрибнути у найближчий вагон із відчиненими дверима.

 Я встиг із останніх сил ухопитися за поручень та вскочити всередину тамбура. На мене пронизливо дивилася провідниця. Поклавши руки на неосяжну талію, жінка, окинувши мене поглядом знизу догори, запитала:

 — Куди це вас так заносить, молодий чоловіче?

 — Та ви не повірите! — віддихавшись, почав я, показавши їй свій квиток. — Ось так і бігаю за своїм вагоном...

 — Нічого, буває і гірше, — зітхнула вона, злегка підморгнувши. — Відкрити вагон-ресторан? Будете наздоганяти свій вагон?

 Я сахнувся, мов від привиду.

 — Дякую, а можна просто постояти у коридорі? У вас же купейний вагон? До наступної станції. Подихати… свіжістю.

 Вона глянула на мене з співчуттям:

 — Ну, стійте вже. На жаль, вільних місць у мене в вагоні немає. Але стояти доведеться аж дві години до Нікополя, тоді ви і зможете наздогнати свій вагон по перону…

 Я стояв на килимовій доріжці коридору купейного вагона біля вікна, впершись лобом у холодне скло. За вікном миготіли ліхтарі, за якими була лише чорна далечінь.

 Поїзд стукотів, а я зітхав із полегшенням.

 «Хоч би доїхати без нових пригод…» — подумав я, але відразу ж зловив себе на думці: у цьому поїзді спокій — це лише пауза перед новою серією трагікомедії «Нічний експрес-шоу».