Розділ 3.

 Подорожуючи нічним експресом, я вже звик до хитання вагонів і відчуття, що знаходжусь у якомусь альтернативному всесвіті. Кілька купейних вагонів я пройшов, мов в царських палатах: чистенько, затишно, навіть запах був досить нейтральний. Але коли я зі скрипом відчинив двері чергового плацкартного вагону, зрозумів — пригоди тільки починаються! Усередині панувала атмосфера, яку важко описати. Це була не просто гулянка — це був справжній карнавал життя. Незважаючи на пізню годину, люди сміялися, співали, діти бігали босоніж між плацкартами, а вдалечині посередині проходу білі простирадла утворили щось на кшталт приватного апартаменту.

 На зустріч мені кинувся вусатий чоловік у червоній сорочці, на вигляд — циганської національності, розкинувши руки так, наче я був його рідним братом, який щойно повернувся із золотих копалень.

 — Ну, нарешті! Ми вже зачекалися! — вигукнув він так голосно, що у найближчих його сусідів вилетіли з рук стакани, а у мене аж сумка з плеча зісковзнула.

 — Мене? — ошелешено перепитав я, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

 — Тебе, брате, тебе! — урочисто заявив «циганський барон», штовхаючи мене до середини вагона. — У нас тут свято! — пояснив він, міцно потиснувши мені руку. — У мене жінка щойно доньку народила, просто тут, у плацкарті, завішаному простирадлами. Святкуємо прямо тут, і ти, брате, тепер важливий гість! Ми вирішили, що перший, хто зайде в вагон, має дати ім'я дитині. Ну, давай, кажи, як зватимуть нашу малу!

 Я від усієї душі привітав радісного батька з народженням доньки, та спробував пояснити, що просто шукаю дорогу до свого вагона, але хто мене слухав?

 — Не барися, думай! Яке ім’я? — натиснув батько дівчинки, а решта вагону завмерла в очікуванні.

 Усі раптом замовкли, дивлячись на мене, як на Юрія Горбунова, що оголошував переможців телевізійного проєкту «Танці з зірками». У голові не було жодної ідеї, тому я, згадавши своє ранкове призначення зі «Сніговою королевою», випалив:

 — Маріана!

 — Маріана! — повторив батько дівчинки, ніби пробував на смак, а потім загорлав: — Чули? У моєї доньки є ім’я — Маріана!!!

 Вагон вибухнув радістю.

 — Маріана! Гарно, гарно! – весело кричали люди, схожі на циган.

 Вусань обійняв мене так, що я мало не задихнувся, жінки почали плескати в долоні, діти радісно підскакували. Я відчував себе на зйомках фільму «Табор, що йде до неба». Мене з тріумфом поволокли в одне з купе, посадивши з одного із боків столика, де вже гудів імпровізований бенкет: закуски, якісь банки з домашніми соліннями і, звісно, чимало вина.

 — Агов, люди! Пиймо за Маріану! — закликала якась жінка, яка сиділа з іншого боку столика.

 — Ну, давай вип'ємо за нашу Маріану! — урочисто виголосив батько дівчинки, ставлячи переді мною склянку в алюмінієвому підскляннику, у яких провідники розносять чай.

 — Та я ж… взагалі не п'ю, — пручався я. — Мені на ранок треба бути в формі!

 — Це кровна образа! — гаркнув «циганський барон». — Ти тепер, можна сказати, другий батько для нашої дитини!

 — Ну, давай, хрещений батько, пий до дна! — закликав хтось із оточуючих.

 Що було робити? Я погодився лише на один ковток.

 — Ковток? Та ти що! До дна, брате, до дна! — наполягав батько дівчинки.

 І тут усі вибухнули:

 — До дна! До дна! До дна!

 Я все ж таки випив до дна, але переді мною з’явилася нова склянка з вином у старому підскляннику, і чоловік із гітарою, який її поставив, натхненно заспівав пісню «Бітлз» — «Yesterday». Думки про те, чому ця людина співає про вчорашній день, не давали мені спокою тим, що на мене чекало вже сьогодні, після світанку, але хід моїх думок був порушений черговим тостом. Склянка знову спорожніла під тиском оточуючих, як і ще одна, і ще … У голові затьмарилося… Вино на цьому святі життя текло рікою, гітара співала, а я вже почувався частиною цього маленького кочового табору на колесах.

 — Ну, молодець! — плеснула мене по плечу якась жінка у яскравій спідниці. — А ти, виявляється, свій хлопець!

 Раптом із-за завішених простирадл вийшла кремезна жінка з серйозним обличчям, яка нагадувала генерала в білому халаті. Як мені сказали, вона була медпрацівником і погодилася допомогти із пологами.

 Їй налили повну склянку вина, вона гидливо подивилася на запропоновану рідину, і коротко виголосила тост:

 — За новонароджену жительку Землі! — акушерка випила склянку до дна і урочисто зникла за дверима вагона в тому напрямку, звідки я прийшов.

 — І за акушерку! — закричав хтось їй услід, і всі знову підняли свої келихи.

 Свято не стихало до найближчої станції. Там на платформі вже чекала «швидка допомога» для мами й новонародженої, щоб перевезти в пологове відділення найближчої лікарні. Весь табір із галасом вийшов із вагону, супроводжуючи родину піснями й вигуками, й продовжуючи веселитися вже на пероні.

 Мене ж, веселого й піддатого, радісний натовп буквально виніс з вагону разом із сакральною валізкою та дорожньою сумкою. Я озирнувся навкруги, і моя свідомість підказувала, що це ще не Запоріжжя... Швидкий потяг № 72 уже розпочинав рух, коли я, стоячи на пероні, побачив назву станції, написану на інформаційному знаку: «Долинська».