Розділ 2.

 Балансуючи між валізкою і сумкою, я пробирався вузькими коридорами плацкартних вагонів, де життя вирувало навіть уночі. Скажу вам, запах у плацкартах — це те, що ви ніколи не забудете.... Тут вам і теплий дух носків із підтекстом триденної подорожі, і ніжна кислинка борщу, і сміливі нотки копченостей, цибулі, часнику та українського сала. А ще — солоні огірочки, розлите пиво, дим міцних цигарок та натяки на свіжо відкриту тушонку або рибну консерву. І все це — у гармонійній симфонії запахів. Такий букет хоч у фірмовий аромат «Експрес ночі» записуй! Шкода, що я технолог пивної, а не парфумерної промисловості…

 У середині поїзда шлях несподівано мені перекрив вагон-ресторан, який, звісно ж, вже не працював. Його двері були наглухо зачинені. Я зітхнув: до наступної станції ще дві години, а сидіти й чекати — не варіант. У мене залишався лише один вихід…

 Я постукав у купе провідника вагона, у якому в цей момент перебував, і мені пощастило — усатий чоловік у формі залізничника не спав.

 — Відкриєте ресторан? — запитав я.

 — Ресторан? — здивовано запитав він. — Чи не запізно?

 — Мені б у ресторан. Точніше, через нього. У вас же ключ є? Бо я квиток до першого вагона взяв, а тут така халепа… А до найближчої станції ще годину теліпатися, — попросив я, як міг, ввічливо.

 Вусань подивився на мене так, ніби я попросив перевезти на поїзді слона. Але врешті зітхнув, дістав з кишені ключ і супроводив мій шлях словами:

 — Відчиню, але далі сам крутись… З іншого боку сам відкривай, там без ключа… Тільки зачини потім за собою ті двері, постав на засувку і закрий, зрозуміло? -— проворчав провідник і, зітхнувши, відімкнув мені двері.

 — Зрозуміло, — відповів я, а сам подумав: «Якось розберуся».

 Показавши рукою в темряву, залізничник наказав:

 — Акуратно йди! Посуд не розбий!

 Двері за мною грюкнули, я почув звук замка, що зачинився на ключ, і занурився у пітьму вагона-ресторану. Темрява була такою густою, що, здавалося, її можна було різати ножем. Лише зрідка світло від ліхтарів за вікном показувало мені шлях.

 Першим ділом я потрапив на кухню. Ох, ця кухня... Гори брудного посуду в мийках, липкі стільниці, порожні пляшки. Схоже, тут недавно гуляли щонайменше весілля. Я обережно продирався через цю локацію постапокаліпсису, тримаючи сумку і валізку, як скарб.

 Коли я обійшов барну стійку, то мало не зупинився дихати. На одному зі столиків розгорталася сцена, що більше пасувала б до фільмів для дорослих. Дівчина обхопила хлопця ногами за талію, а їхні зітхання змагалися зі стуком коліс.

«Тільки б вони мене не помітили», - подумав я, намагаючись безшумно, мов кіт по паркану, прошмигнути вздовж пари, що займалась любовними втіхами... І мені це вдалося, здається, вони мене, в пориві пристрасті, не помітили. Але, як на зло, двері з іншого боку вагона теж виявилися зачиненими на ключ…

 Що робити? Я виявився у пастці, закритим із двох боків, і людина, яка могла мені допомогти, була зараз, м'яко кажучи, зайнята. Я кашлянув. Це вийшло щось середнім між ввічливим попередженням і тихим криком відчаю.

 — Хто там ще?! — різко вигукнула дівчина, підскочивши на столі, мов від удару струмом.

 Хлопець обернувся, швидко застебнув ремень штанів, і важко зітхнув:

 — Що за цирк? Хто ти? Що ти тут робиш?! — рявкнув він.

 Я вибачився та коротко розповів свою історію, починаючи від того, як мій вагон загадковим чином опинився не на своєму місці, і закінчуючи тим, як інший провідник відкрив мені двері вагона-ресторану, прочитав інструктаж, благословляючи на цей маршрут.

 — Давай, тільки швидко, — невдоволено пробурмотів хлопець, застібаючи сорочку і швидко накидаючи на себе піджак провідника. Він дістав із кишені ключ і, продовжуючи бурчати, відчинив мені двері й жестом вказав на вихід.

 Я ще раз вибачився, подякував, - і пішов у темряву наступного вагона. За моєю спиною двері з гуркотом зачинилися. Я мимоволі зловив себе на думці, що ця поїздка точно запам'ятається надовго!