День залізничника

Розділ 1.

Листопадова ніч вперто стискала мене в обіймах крижаного вітру на пероні залізничного вокзалу імені Тараса Шевченка. Годинник на привокзальній площі показував 23:15, коли я вже стояв під тьмяним ліхтарем, підстрибуючи на місці, щоб зігрітися. Всі навколо куталися в шарфи та шапки, наче намагалися сховатися від пронизливого вітру, а я, з новенькою валізою у руках і дорожньою сумкою через плече, терпляче очікував на свій нічний потяг «Київ-Запоріжжя».

 Я вже мріяв, як нарешті залізу на верхню полицю свого купе і віддамся довгоочікуваному сну. Адже зранку мені треба було виглядати свіжим і бадьорим, як молодий огірочок. Чому?

 Тому, що ця поїздка у відрядження мала вирішити долю майбутнього контракту між нашим пивзаводом і компанією «Карлборг». Черкащани сподівалися отримати право варити у себе справжнє датське пиво. І все залежало від того, чи сподобається нашим закордонним партнерам черкаська артезіанська вода, яка, за словами наших біохіміків, ідеально підходила для їхніх сортів. Затягуючи шарф, я тримав у руках сакральну валізку із пробами води. Саме її якість мала стати нашою козирною картою у переговорному процесі з данцями, які шукали нові майданчики для виробництва пива в Україні.

 Це відрядження було для мене справою честі, але водночас і якимось дивом. Ще кілька днів тому я навіть не підозрював, що виявлюся єдиним кандидатом на цю почесну місію. Мій начальник, великий любитель народних тостів і традицій, пояснив це максимально прямолінійно:

 — Рома, выручай, у нас виникла проблема... Пані Маріана, керівник датської делегації компанії «Карлборг Україна», що має свою штаб-квартиру у Запоріжжі, дуже строга, й терпіти не може запаху алкоголю від тих, із ким веде переговори. А знаєш, як у нас на заводі: хоч технолог, хоч бухгалтер, хоч вахтер — всі пахнуть хмелем і солодом, наче вони цілодобово вимочувалися у пивних чанах. Так от, ти у нас єдиний у колективі, хто взагалі не п’є, до того ж - ти розмовляєш англійською! Тому доведеться тобі, Рома, віддуватися, тобі і карти в руки! Адже ти молодий, і симпатичний, — шеф лукаво підморгнув. — До речі, «Снігова королева» не заміжня, тобто вільна, як і ти. Може, посміхнешся їй, очима постріляєш — і контракт у нас у кишені!

 Вітер пронизував, і я вже починав шкодувати, що не взяв із собою термос з гарячим чаєм, коли з гучномовця пролунало оголошення:

 — Увага, пасажири! Потяг номер 72 - «Київ-Запоріжжя» прибуває на першу колію Північного вокзалу із запізненням. У зв’язку із цим стоянка потяга буде скорочена до двох хвилин. Нумерація вагонів — з хвоста поїзда.

 Почувши ці слова, я зітхнув. Моє місце було у першому вагоні…

 «Ну що ж, хвіст так хвіст», - подумав я, і підтягнув ремінець сумки на плечі, рушив туди, де повинен бути хвіст потягу, намагаючись не зачепити інших пасажирів, що поспішали вздовж перону з торбами, пакетами та візочками.

 А ось і він… Нарешті, потяг повільно вкочується до колій вокзалу, стогнучи та скрегочучи, мов старий динозавр на останньому подиху. Однак виявилося, що замість першого вагону в самому хвості опинився – другий! А перший? Ну звісно ж! Він чомусь залишився причеплений одразу за локомотивом в голові поїзда!

 — Та йо-ма-йо! Ви що - знущаєтесь! — вигукнув я, хоча ніхто мене не почув.

 Стоянка потягу була скорочена, часу на роздуми не було: я, тримаючи свій безцінний чемоданчик і дорожню сумку, рвонув пероном, розштовхуючи пасажирів, які неквапливо погойдувалися з баулами в руках. Усе навколо нагадувало кадри із фільму «Титанік», тільки без криків «Жінки і діти — першими!». Часу не лишалося, і я, затягнувши сумку міцніше на плече, кинувся до найближчих дверей останнього вагону. Поїзд уже починав набирати швидкість, і я буквально вскочив усередину на останніх секундах. Показавши квиток проводниці, почув у відповідь:

 — Ну, раз вже вскочили, то бігти вам через всі вагони…

 Я кивнув і, важко дихаючи, опинився у вузькому проході плацкартного вагону. Переді мною розгортався цілий лабіринт із людських тіл, сумок, витягнутих ніг і ледь мерехтливих лампочок. Попереду мене чекала подорож нічним експресом, яка обіцяла бути набагато складнішою, ніж я міг собі уявити...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше