14 лютого починався як свято.
Місто було наповнене червоними стрічками, вітринами з серцями та штучними трояндами. Асоль Муятова стояла біля вікна своєї кімнати й дивилася, як сніг повільно падає на тротуари. Вона посміхалася, стискаючи в руках маленьку коробочку з обручкою.
— Сьогодні, — прошепотіла вона. — Сьогодні все зміниться.
Андронік Кельмов чекав її біля старого мосту — місця, де вони вперше зізналися одне одному в коханні. Він тримав у кишені пальта ніж, не як зброю, а як інструмент — так він тоді собі пояснював. У той момент він ще не знав, що саме цей предмет стане головним доказом у справі.
Їхня зустріч була ніжною. Асоль сміялася, Андронік цілував її холодні пальці. Вони говорили про майбутнє, про втечу з міста, про життя без страху.
Але ніч закоханих не пробачає таємниць.
О 22:47 поліція отримала виклик. Роман Гантов першим прибув на місце. Кров на снігу виглядала занадто яскраво для святкового вечора. Ян Демеденко відвернувся, Юлія Мартіна затримала погляд на Асоль, яка стояла, не плачучи.
— Це вони, — тихо сказав Гавриїл Мискан.
Асоль тримала Андроніка за руку. Навіть коли на їхні зап’ястки клацнули кайданки, вони не розтиснули пальців.
Цього дня кохання стало злочином.
А злочин — вироком на двадцять років.