День Закоханих

На моїй стіні висить календар, який я придбав під час подорожі по одній планеті. Сьогоднішня дата виділена червоним кольором, унизу, у списку свят на рік, значиться, що цього дня земляни відзначають День закоханих.

Що за свято таке, дивне? Невже для того, щоб любити, потрібен привід?

Я – демон. Я звик, що всі мене ненавидять, бояться та всіляко уникають. Я вже давно не виходив на поверхню. Живу себе у Темному Царстві, там, де ніхто ніколи не буває з цих жалюгідних людей. Ця дорога заповідна, закрита для сторонніх. Навіть маги просто так не можуть потрапити до нас.

Ні, ви не думайте, що мені зовсім чужі почуття і я не маю ні серця, ні душі… Є! І серце б'ється об грудну клітку, і душа є, яка болить та тужить від самотності. Звичайно, я не єдиний демон тут, нас тут сотні, є навіть сімейні пари з дітлахами, але все-таки ми зрідка перетинаємось один з одним – живемо своїм життям, кожен розважається хто чим може. Деякі пішли на змову з магами і тепер беруть участь у сумнівних ритуалах у паралельних реальностях та світах.

Я ж взагалі скептично ставився до цього, та й ділитися своєю силою не хотілося. Моїм родичам непогано платили за їхню роботу – золотом та сріблом. Але куди подіти все це багатство? У світі, де ми живемо, ці залізні монети абсолютно нічого не варті.

Кожен день я проводив у своєму будинку, на березі озера зі смарагдовою водою, далі починався ліс з височезними, могутніми соснами, сповнений різної живності. Я любив свій світ, свій будиночок, поважав свого Володаря, але мені так хотілося чогось іншого.

«Чим не привід змінити своє сіре, нудне, одноманітне життя?» – подумав я. – «Може, прогулятися до людей, подивитися на це свято?»

Вирішено. Я привів себе в порядок. Одягнув чорний костюм, поверх якого накинув червоний плащ. Довге, до плечей, чорне волосся перехопило сріблястим обідком.

- Непогано, - оцінив я свій зовнішній вигляд. - Час. - Я змахнув рукою, відкриваючи Вогняний портал і переміщаючись на Землю.

Викинуло мене на околиці якогось міста. Середина лютого, сонечко яскраво світить з небосхилу, зігріваючи першими теплими променями. У повітрі витає запах весни. Поступово відступає зима, передаючи права молодшій сестрі. Я зітхнув на повні груди і вирушив уздовж шосе. Моя поява тут нікого не налякала і не здивувала, здається, мене взагалі ніхто не помітив. Добре, менше галасу буде, любить тутешній народець все нове, цікаве та неординарне.

Містечко жило своїм життям, народ поспішав у своїх справах. Я дістався центральної площі, де сьогодні було особливо багатолюдно.

Тут метушилися торговці з повітряними кульками та солодощами у формі сердець. Молоді люди поспішали придбати їх і одразу вручити своїй супутниці. Обнімашки, поцілунки, ніжні погляди та зізнання. Повітря в цьому місці, здавалося, наскрізь просочилося романтикою.

Я притулився спиною до розлогого дуба, спостерігаючи за ними. Я ніяк не міг зрозуміти, навіщо їм усім присвячувати цілий день подібній дурниці? А що вони роблять решту року? Це ж так просто – дарувати кохання щодня і щогодини. Я, напевно, так і зробив би, якби в мене була кохана… Але жодна демониця не торкнулася найтонших струн моєї душі, змушуючи серце битися швидше. Я звик до самотності, звик до того, що мені не судилося відчути таке світле та велике почуття.

Тут мій погляд зачепився за дівчиною. Вона неспішно брела крізь натовп парочок, опустивши голову й розмазуючи руками туш.

Невисокого зросту, з гарним шовковистим каштановим волоссям, вона виглядала тендітною і такою ніжною, що в мене перехопило подих. Захотілося якось її втішити. Цікаво, хто насмілився образити це миле створення? Я подався пориву та підскочив до одного з хлопців із кульками, вибрав найкрасивіший і сунув йому в руки велику купюру, не звернувши увагу на його очманілий погляд, пустився за нею.

Вона прямувала до узбережжя океану. Я йшов за нею, не розуміючи, навіщо це роблю. Просто хотілося допомогти, підняти настрій, мені було нестерпно бачити сльози на її обличчі.

Нарешті вона зупинилася і присіла на лавочку.

- Чому саме сьогодні? – шепотіла вона наче мантру. Сліз уже не було. Але її погляд та зовнішній вигляд говорили про те, що вона дуже страждає. Я зміг налаштуватися на її ауру та відчути біль її душі. Міг би, своїми руками знищив того, хто завдав їй цього болю.

- Можна присісти? - Запитав я, сідаючи поруч. Вона мовчки кивнула, навіть не глянувши на мене.

- Що в тебе сталося, може, я зможу допомогти? – тихо спитав.

- Ні, - відповіла вона.

- Тримай кульку, - я простяг їй червоне серце та посміхнувся.

- Дякую, але ж ви його, певно, несли своїй дівчині...

- Ні, я не маю дівчини, я купив цю кульку для тебе. Там, на площі, я побачив, як ти плачеш, і вирішив порадувати тебе.

- Дякую, - її очі посміхнулися, а в моїй душі спалахнув вогонь.

- Розкажи, що трапилося, тобі стане легше.

Вона важко зітхнула і хитнула головою.

- Вибач, я не можу говорити про це зараз.

- Він тебе зрадив, так?

- Звідки ти знаєш?

- Для цього не треба бути генієм. Раз пішов до іншої, то не любив. Не варто переживати через це…