РОЗДІЛ 1.2

Це сталося напередодні дня Закоханих.

Я не дуже любила подівні вечори через пафосність та надмірну увагу… Переважно від пихатих багатіїв, котрі в кращому випадку дивилися на мене, ніби на цікаву тваринку, а в гіршому — мов на шмат м’яса, який має бути вдячним за те, що такі поважні пани взагалі звертають на його увагу.

Звісно, вони приносили певну користь. Знайомства. Нових замовників. Іноді навіть збирали гроші на щось дійсно необхідне, як ото ремонт в дитячій лікарні, притулки, тощо…

Тож я казала собі, що воно було варте того, аби потерпіти декілька годин в жахливо незручних, хоч і красивих туфлях з високими підборами, привітно всміхаючись огидним стариганям з липкими поглядами, на чиєму обличчі читалося бажання затягнути мене у ліжко, пори наявність дружини, і відсутність в мене такого бажання.

На щастя, зазвичай вони обмежувалися цим та гидкими коментарями, за які заслуговували як мінімум на зневагу, а як максимум — на арешт і хімічну кастрацію.

Чесне слово, генетичний фонд за це тільки подякував би.

Та цей світ, до якого я ніколи не належатиму, має певні правила. Наприклад не бити багатих збоченців по яйцях, навіть якщо дуже хочеться.

Тож я усміхалася. Усміхалася. І усміхалася. Нагадуючи собі про необхідність оплати їжі та комунальних послуг. А ще боргів, котрі звалилися на мою голову під час невдалого потопу в ванній кімнаті два місяці тому. Роблячи вигляд, що сексистські збочені жарти — це смішно, а усе це збіговисько не викликає в мене бажання піти до жіночого туалету, щоб проблюватися і бодай хвилину не чути коментарі про мої чи якісь інші цицьки чи дупу.

Усі ці роки мені вдавалося притримуватися цього правила, і все було добре… До того дня, коли я зустріла справжню погань.

Це було вперше, коли ми зіткнулися на подібному заході. Як я дізналася пізніше, він був Григорієм Орловим, київським бізнесменом, і опинився в Харкові проїздом. На виставку потрапив по особистому запрошенню когось з організаторів, і поводився… Відповідно до кількості нулів на особистому банківському рахунку.

Мене він помітив майже відразу. Окинув оцінюючим поглядом і посміхнувся. Неприємно так.

Знаєте, як буває, коли вперше бачиш якусь людину і відчуваєш, що від неї краще триматися якнайдалі? Отак в мене було із ним. Тож, варто було нашим поглядам зустрітися через половину зали, як я пообіцяла собі, що не залишатимусь з цим чоловіком наодинці. І, на щастя, вдало уникала його компанії майже до кінця того вечора.

Майже.

Коли він обрав іншу дівчину своєю ціллю, здається одну з працівниць готелю, я зітхнула з полегшенням. Розслабилася. Навіть дозволила собі зробити декілька ковтків якогось шалено дорогого вина.

А тоді пошкодувала про це, і вирішила трохи подихати вечірнім повітрям. Наблизилася до одного з балкончиків, що приваблювали своєю тишею та спокоєм, і почула щось дивне. Якесь кряхтіння та важке дихання, ніби хтось загубив мопса.

От тільки ці звуки видавав не представник нещасної травмованої генетикою тварини. Ні.

Варто було підійти ближче, як я розгледіла темний чоловічий силует, що притискав до стіни низеньку дівчину, яка намагалася пручатися, та була набагато слабшою за істоту, що дозволила собі таку поведінку. І почула те, що не дозволяла почути музика та гамір зали, повної гостей.

— …будь ласка, не треба!.. Відпустіть! Ні!

Я закрижаніла, ніби вросла в підлогу.

Мені ніколи раніше не доводилося ставати свідком подібної мерзоти, та я знала, що в нашому світі це не рідкість. Подібні злочини проти жінок стаються ледь не кожного дня. Про це пишуть в новинах, говорять по телебаченню… Та знати, що щось існує, і побачити на власні очі — це не те саме.

Я завагалася лише на мить, обираючи між тим, аби покликати когось на допомогу і тим, щоб втрутитися особисто. Достатньо, аби почути:

— Не пручайся, крихітко. Тобі сподобається, от побачиш…

В ту мить всередині мене ніби щось перемкнулося.

Я колись читала про режим берсерка. Це такий стан, котрий з’являється в людини внаслідок фізичних чи психологічних потрясінь, і змушує її впадати в стан неконтрольованої агресії.

Мабуть це був він.

Я зірвалася з місця, на бігу знімаючи ці прокляті туфлі, а тоді кинулася на гівнюка, що розстібнув майже всі гудзики на сорочці працівниці готелю.

Ми перезирнулися лише на коротку мить, та її виявилося достатньо, аби подробиці назавжди закарбувалися в моїй пам’яті: сльози в кутиках її очей, зіпсована зачіска, чужа рука під її білизною…

Я оскаженіла і прогарчала не своїм голосом, зручніше перехоплюючи пристрій для тортур, котрий помилково назвали взуттям:

— Гей, виродку! А ну відійшов від неї, негайно!

Ця мерзота, котру я не можу називати чоловіком з власних принципів, ліниво озирнулася, навіть не спробувавши прибрати рук від дівчини. Я миттєво впізнала його. Це був Орлов.

Він обвів мене липким поглядом, а тоді його губи викривилися в найогиднішій посмішці з усіх, які тільки можна уявити, і відповів:

— Що, краля, теж хочеш? Не бійся, мене вистачить на вас двох…