День всіх знервованих

РОЗДІЛ 1

«Минулого разу я сказав, що ти подобаєшся мені. Потрібно було бути рішучішим і сказати, що я люблю тебе».

( Деніел Кіз «Квіти для Елджернона» )

Діана

— Тобто ви відмовляєтеся? — глибокий хрипкий голос на мить змусив мене засумніватися в прийнятому рішенні, однак я не збиралася так просто піддаватися на його чарівність.

— Вам знайомо якесь інше значення слова “ні”? — спокійно спитала я.

Я сиділа в одному з найкращих ресторанів Харкова, напередодні дня всіх закоханих, старанно ігноруючи нав’язливий запах квітів і цілу купу паперових сердечок, що звисали зі стелі, склавши руки на грудях, й пильно дивилася на співрозмовника в дорогому темно-зеленому костюмі, котрий домовився зі мною про цю зустріч, аби обговорити усі тонкощі свого замовлення.

Його світле, трохи хвилясте волосся неслухняно спадало на лоб, однак не приховувало глибокі горіхові очі. Кутик його рота ледь помітно припіднявся в натяку на усмішку.

Взагалі, мушу визнати, він мені сподобався. З точки зору естетики, звісно. Прямі темні брови, виразні очі, правильні риси обличчя, широкі плечі, високий зріст. М’язи, котрі не міг приховати навіть костюм…

Я б залюбки його намалювала, однак… Він мене покликав не заради цього.

Чоловік, що сидів навпроти мене, представився Артуром Ждановим, колекціонером витворів мистецтва. Він ніби-то вийшов на мене через організаторів художніх виставок, в яких я раніше брала участь.

От тільки декілька моментів здалися мені… Підозрілими.

По-перше, я була впевнена, що усіх колекціонерів з нашого міста знала особисто, і жоден з них не виглядав так молодо. А по-друге… Він хотів, аби я створила репліку доволі дорогої картини та підписала договір про нерозголошення.

В чому, звісно, не було нічого дивного. Врешті, багато колекціонерів так чи інакше мали якісні репліки, і ні за що в житті не зізналися б в тому, що це не оригінал.

Проблема була в тому, де на його думку я цю репліку мала створити. А саме в нього вдома. І жити за умовами договору, до його повного виконання, я теж мала там.

Оплата, звісно, була обіцяна відповідна, та й ці гроші мені б не завадили. Особливо зараз, коли я по самі вуха в боргах, але… Ні.

Не вистачало мені ще опинитися в підвалі якогось багатого збоченця. Хай він навіть тисячу разів красунчик.

Я — художниця, а не повія. І я не продаюся за гроші.

Вирішивши, що нашу розмову закінчено, я рішуче піднялася зі свого місця, з наміром попрощатися з дивним замовником, та він мене зупинив.

— Я подвою суму вашого гонорару.

Якби мала чим, я б точно вдавилася. Втім, я досі нічого не замовила, тож просто запнулася на місці, схопившись за спинку стільця.

Він що, жартує?

Навіть перша сума, яку він мені назвав, була захмарною, хоч і відповідала складності замовлення. Але якщо подвоїти її…

Ні. Це дуже-дуже погана ідея.

— Справа не в грошах, — суворо проказала я, дивлячись на нього, — Я не можу жити в одному домі з незнайомцем. Це абсолютно неприйнятно.

Я була готова до того, що чоловік насупиться чи розізлиться. Чи почне мене вмовляти. Та нічого з цього не сталося.

Натомість його усмішка стала ширшою, ніби саме такої відповіді він від мене і чекав.

— Розумію, — м’яко відповів він, — В такому разі перепрошую, що змарнував ваш час. Дозволите пригостити вас кавою в якості вибачення?

Я повільно кліпнула.

Він що, фліртує зі мною?

Ні, звісно, це зі мною не вперше. Взагалі-то я не була недосвідченою у цьому плані, чи надто сором’язливою. І не мала комплексів та суворих правил щодо замовників чи колег.

Та коли тобі раптом пропонують пожити в чиємусь домі місяць-другий, будь-які прояви уваги здаватимуться підозрілими.

— Ні, дякую, але я не п’ю каву, — збрехала я, сподіваючись, що цей натяк він вже точно зрозуміє.

Та, на щастя, він не став нав’язуватися. Тільки наостанок, перш ніж я пішла, простягнув мені свою візитку.

— На випадок, якщо ви раптом передумаєте.

Я не стала запевняти його в тому, що цього не станеться, і навіть поклала візитку до своєї сумки, хоч і була впевнена в тому, що вона мені не знадобиться. Це здалося мені зайвим.

Ввічливо попрощавшись з ним, я вийшла з ресторану і ненадовго зупинилася біля входу, виймаючи з сумки телефон. Треба було перевірити, чи не написав хтось з приводу інших картин.

Частину своїх робіт я виставляла на вільний продаж або в форматі онлайн-аукціонів. Також іноді малювала на замовлення та брала участь у виставках, коли мене запрошували. Та після того, що сталося в минулому році, навряд це колись повториться.

Певно вам цікаво, що ж такого могло статися, аби мені закрили дорогу на подібні заходи, попри популярність моїх робіт?

Що ж… Давайте повернемося на рік тому. На останню благодійну виставку, в якій я брала участь. Хай йому грець…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше