День великої депресії і маленького капучино

☕ 

У Христі був важкий ранок.
Такий важкий, що навіть подушка здалася їй символом невідворотного тягаря буття.

Вона прокинулася від того, що сонце нахабно пробивалося крізь фіранки — яскраве, життєрадісне, противне.

— Світ, перестань сяяти, — сказала вона вголос. — Ти все одно мене не переконаєш.

Герань Григорій на підвіконні виглядав свіжо й, здавалось, усміхався. Це ще більше дратувало.

— І ти теж, зраднику, — буркнула Христя. — Що ти знаєш про біль існування?

Вона встала, обмоталася ковдрою як антична трагічна героїня і пішла робити каву.
Але молоко скінчилося.
І цукор — теж.
І навіть ложка лежала на дні раковини, виглядаючи так, ніби втратила сенс життя.

— Ну от і все, — сказала Христя. — День великої депресії офіційно розпочато.


---

Вона вдягнула пальто (звісно ж чорне) і пішла до улюбленої кав’ярні — тієї, де пахло ваніллю, сумом і надмірними цінами.
Сіла за свій звичний столик біля вікна, поклала на стіл щоденник і зробила вигляд, ніби чекає натхнення.
Насправді чекала каву й черговий доказ того, що життя — це серіал без сценарію.

Бариста, хлопець із бездоганною борідкою, підійшов:
— Ваш звичний капучино?
— Маленький. І без пінки. Бо навіщо прикрашати ілюзію.

Він кліпнув очима, посміхнувся з професійною жалістю й пішов.

Через п’ять хвилин перед нею стояла чашка.
Христя дивилася на неї, як на дзеркало долі.
— Маленький капучино, — прошепотіла вона, — ти єдиний, хто мене розуміє. Ми обидва теплі лише на кілька хвилин.

— О, моя улюблена драматургиня меланхолії! — пролунав знайомий голос.

Христя застигла.
Мотя стояв поруч — у червоній толстовці з написом «Сарказм — мій суперсил» і з ноутбуком у руці.

— Що ти тут робиш? — буркнула Христя. — Це мій храм страждання.
— А я просто зайшов попрацювати над новим проєктом. Називається «Сміх крізь Христю».

— Що?!
— Ну, це стендап. Я записую твої фрази, адаптую для сцени. «10 причин, чому життя — знущається з Христі».

— Це… це зрада! — вигукнула вона. — Ти експлуатуєш мої страждання!

— Та ні, я їх оспівую, — спокійно відповів він, відкриваючи ноутбук. — Знаєш, не кожен має талант так красиво страждати. Це треба фіксувати для нащадків.

— Нащадки нехай самі собі придумають депресію, — сказала Христя, відвертаючись до вікна.

— До речі, — продовжив він, набираючи щось на клавіатурі, — ти казала колись: «Мені здається, моє серце — як Wi-Fi: слабкий сигнал, але всі хочуть підключитись». Це геніально! Я зроблю з цього слоган!

Христя зітхнула.
— Я сказала це в момент екзистенційної кризи, а не для твоїх мемів.

— Тим краще, — відповів він. — Справжні цитати народжуються з болю і нестачі кави.


---

Христя пила капучино і мовчала.
Мотя стукав по клавіатурі.
Вона час від часу кидала на нього погляд, у якому було щось середнє між втомою і ніжністю, яку вона заперечувала навіть перед собою.

— І як твій стендап називатиметься повністю? — нарешті спитала вона.

— «Як вижити, якщо твоя подруга — поетична катастрофа».

— Дуже дотепно.

— Дякую. Хочеш бути на прем’єрі?

— Тільки якщо мене посадять у перший ряд і дадуть чорний плащ.

— Звісно. І ще ми дамо тобі табличку «Втілення драми».

Христя ледве стримала усмішку.

— Мотю, ти — мій персональний антидепресант. Але з побічними ефектами.

— Такими як?

— Постійне роздратування і бажання тебе задушити.

— Зате живеш, — підморгнув він. — Я — як кава. Гіркий, але потрібний.


---

Увечері вони все ж пішли на стендап.
Мотя виступав у невеличкому барі, де світло було тепле, а сміх — гучний.
Христя сиділа у кутку, закутавшись у свій чорний шарф, ніби в броню.

— Доброго вечора! — почав Мотя. — Знаєте, у мене є подруга Христя. Вона настільки меланхолійна, що навіть коли купує морозиво, каже: «Хочу смак дитячих травм».

Публіка вибухнула сміхом.
Христя закотила очі, але губи її зрадницьки смикнулися.

— Вона не вірить у любов з першого погляду, — продовжував він, — бо каже, що перший погляд — це просто короткочасна форма оптичного самообману.

Сміх знову.
Христя прикрила обличчя рукою.

— І от, — завершив Мотя, — я зрозумів: якщо вона колись посміхнеться мені щиро, це буде не просто диво. Це буде природна катастрофа.

Зала аплодувала стоячи.
Христя сиділа мовчки. Потім — усміхнулася. Легко, щиро.


---

Після виступу вони вийшли на вулицю.
Ніч була тепла, зоряна, тиха.

— Ти образилась? — обережно спитав Мотя.
— Трішки, — відповіла вона. — Але тільки тому, що сміялась разом з усіма.
— Це ж прекрасно!
— Ні, Мотю. Це жахливо. Бо я зрозуміла, що, мабуть, я смішна.

— Ти — не смішна, — м’яко сказав він. — Ти просто справжня. Іноді справжність виглядає як жарт, якщо дивитися здалеку.

Вона довго мовчала. Потім тихо промовила:
— Мені здається, я більше не злюсь. Просто трохи сумно, що ти мене бачиш смішною.

— А я тебе бачу — живою, — відповів Мотя. — Ти можеш сумувати, скільки хочеш. Я просто буду поруч, щоб це мало сенс.

Вона глянула на нього. Вперше без іронії.
— А якщо колись я перестану страждати?
— Тоді я придумаю тобі нову причину, — засміявся він.


---

Наступного ранку Христя знову прийшла у кав’ярню.
Замовила великий капучино — вперше за довгий час.

Бариста здивувався:
— Великий?
— Так. Бо сьогодні я вирішила, що маленького мені замало.

Вона сіла за свій столик, дістала щоденник і написала:

> «Мотя сміється з мене — але, може, це і є найкраща форма турботи. Поки хтось перетворює твої страждання на жарти, ти ще не зовсім втрачена».



На сторінці поруч хтось колись жартома написав олівцем:

> «Життя — не комедія, якщо не сміятись».



Христя посміхнулась.
І вперше за довгий час — без сарказму.


---

Тим часом Мотя сидів у парку, готуючи новий номер.
Назва: «Коли Христя сказала “великий капучино” — я зрозумів, що це прогрес».

Він усміхнувся і подумав:

> «Може, не все втрачено. Бо якщо навіть Христя збільшила розмір кави — значить, життя продовжується».