І

«День віддяки» 

I

- Help! – почулося десь в кущах.

- Шо? Ти шось чув? – спитав низенький хлопчина в шубці і шапці-вушанці, що сидів на лаві біля будинку і якраз собі майстрував папіросу. 

- Help! Please, help me! – почулося знову з того самого місця, десь поблизу огорожі. 

Коли низенький і його крупніший товариш виглянули з-за паркану на вулицю, вони побачили, як недалеко від них пригнувшись ховався хлопець. Помітивши їх голови, він замахав до них рукою і намагався говорити ще щось, але хлопці більше не розуміли ні слова. Бліде лице іноземця підкреслювало його тривогу. Та не встигли вони зрозуміти, що до чого, як недалеко щось блиснуло і по ближніх деревах промайнули два промені світла, що немов сонячні зайчики перестрибували з куща на кущ. З часом вони засвітились і на огорожі, де сидів той перестрашений хлопець і де щойно виглядали низенький з товаришем, затамувавши подих. 

Через мить почулись грізні чоловічі голоси, які тривожно перегукувались між собою. Світло від їх ліхтариків стрибало все жвавіше, ніби за кимось полювало, та ніяк не могло вполювати. Було помітно, що мужчини злились від втечі їхньої «здобичі».

Та за хвилину, в кінці вулиці почувся ще один такий грізний голос з таким же ліхтариком, і ці «пострибали» в бік назустріч йому. Тоді всі троє почали по-трохи віддалятись і з часом взагалі зникли. 

За огорожею знову почувся голос іноземця, який щось лепетав, та для хлопців це був лиш набір незрозумілих звуків. 

Коли вони відчинили шпару у воротах, до них підбіг їхній одноліток, що був одягнений дуже незвично для цих країв. На ньому була яскрава модна куртка і червона кепка з жовтим орлом на чолі. На ногах були потерті, ніби вицвівші сині джинси, а внизу - білі кросівки. За спиною висів великий темний рюкзак. 

- Help! Help me! Please! I beg you! – заблагав він у тривозі, показуючи рукою в сторону привідкритих воріт.    

- Шо він каже? – спитав низенький, постійно шморгаючи носом. 

- Блін, Коля.. Не знаєш, що значить – хелп мі? – спитав його крупніший хлопець в балоновій курточці. 

- Ні, Івасику. Я тільки знаю – фак ю. Хі-хі! – від свого жарту Коля захихотів тонком голоском і зашморгав ще більше.  

Та на іноземця ці останні слова мали неабиякий ефект – лице його посірішало, і він навіть зробив декілька кроків назад. Але коли Іван, хазяїн цього подвір‘я, відкрив ворота ширше і жестом запросив хлопця всередину, лице його знову наповнилось рум‘янцем надії і він ввійшов.  

- Ну шо, звідки тебе чорт приніс? Га? З якої планети? – спитав Коля, поправляючи вуха на своїй шапці-вушанці.

Іноземець лиш розвів руками. 

- Може він якись біженець? – в голос подумав Іван або Івасик, як його ніжно називав його друг. 

- Ага, це звідки ж треба втікати, щоб хотіти втекти до нас. З Чукотки? 

Та за мить, іноземець напевно згадав, що, зазвичай, запитують першим ділом в незнайомців, і сказав:

- William, USA! Will. U. S. A. – при цих словах, він бив себе в груди, немов звертаючись до розумово відсталих туземців. 

- Чорт..Америкос.., - у відразі сказав Коля. 

- America! America!! Yes!!Yes!! America!!  – застрибав від радості хлопець. 

- Охх, не люблю я їх… 

- America! America!! – продовжував радіти американець.

- Це чому? Чим вони тобі не вгодили? – спитав Іван. 

- Нічим. Просто, не терплю. Ні їхню непонятну мову, ні їхні свята, ні їх самих. Та і буржуї вони всі. Вони нам не друзі. 

- Ну, про мову їхню, не скажи, – підмітив Іван, підходячи до будинку, – Нею спілкуються майже в кожній країні світу. Десь чув, що зараз кожен повинен її знати, якщо хоче рухатись далі.

- Ой, тоже мені велика справа..Мова..Хотів би її вивчити - навчився би. Тільки нафіг вона мені впала, щоб з такими відморозками спілкуватись?  - при цих словах, Коля тицьнув пальцем у американця і додав, - Спасибі! Мені і наших хватає. 

- Добре, що моя Маруся не таких «високих» поглядів як ти. Вона недавно здавала екзамен з англійської. Зараз розберемось, що за тип і що йому треба. 

З цими словами вони ввійшли в будинок, який був невеличкий, проте акуратний та охайний. Незважаючи на кінець осені надворі, всередині кожне вікно прикрашали різні цвітущі вазони. І ця зелень, на фоні теплого яскравого світла, манила всередину. 

- Що це за гомін був? – спитала чорнява дівчина, яка вийшла зустріти свого брата. Але побачивши, що брат не сам, наче засоромилась і пішла назад в кімнату.

- Марійко, Марійко… Ох яка ти в нас сором‘язлива. Надіюсь, ти це не мене соромишся? – тонко захихотів Коля, який ніби намагався тримати свої губи зжатими, але його сміх силою розсував їх і це давало ефект якоїсь натягнутої резинової маски. 

Не роздягнувшись і навіть не розбувшись, він направився за дівчиною. 

- Куди ти втікла? Диви якого ми кавалера привели. Навіть кашкета свого зняв. Во культура. Сша, йомайо. Аж тошнить..

І Коля кинув свою шубку на диван, а сам всівся на стілець, що був головним місцем за столом.

За хвилину з кімнати повернулась Марія одягнена в більш теплий одяг. Темна шаль і чорні штани лиш підкреслювали колір її очей та волосся, і від цього вона була ще красивіша.

- Ой, нарядилась. Це для мене, сонце? – шморгнув Коля і підтер щось у себе під носом.

Дівчина не відповіла і направилась на кухню. На неї ці залицяння діяли зовсім не так, як хотів би Коля.  

В кімнату ввійшли Іван та американець.  

- О, розсівся. Ти би хоч свої гамнодави зняв! – сказав Іван, глянувши на Колю, який розвалившись, сидів на його стільці.

- У вас тут наче протяг, а мені треба берегти ножки від холоду. Так сказав лікар. Вони у мене дуже чутливі. 

А з другого боку, Іван був радий, що він їх не роззував, тому що ноги в Колі були нестерпно пахучі. І зараз прийшлось би відкривати вікно, через яке й так налетіло би пилюки з вулиці. Тому Іван лиш похитав головою і запропонував американцю сісти навпроти.