2. Серинада по сільському

Він так чуттєво заспівав, вкладаючись усією душею…
І так витягує кожне слово, в мене аж сльози потекли по щоках.

Ти признайся мені,
Звідки в тебе ті чари,
Я без тебе всі дні
У полоні печалі.
Може, десь у лісах
Ти чар-зілля шукала,
Сонце-руту знайшла
І мене зчарувала?

Червону руту
Не шукай вечорами, —
Ти у мене єдина,
Тільки ти, повір.
Бо твоя врода —
То є чистая вода,
То є бистрая вода
З синіх гір.

Я стою, навіть не думаю, я слухаю, затамувавши подих. Навіть вдихнути боялася, щоб, не дай Боже, не пропустити жодного слова.
А потім стою і думаю: «Що це?»
Невже це мій Васько мені завиває серенаду у День закоханих? Невже це він для мене грає?
Я притискала той букет так міцно до своїх грудей, що ледь не кожна гілочка впивалася мені у шкіру крізь тканину.
Це була така простота, як і простота твого батька, але така чуттєва, така своєрідна сільська романтика, але така незабутня… Таке не забувається…

Потім він устав із табурета й поклав на нього свій інструмент. Поплескав себе по кишенях і дістав невеличкий футлярчик, розкриває його тремтячими, огрубілими від сільської праці пальцями, стає на одне коліно і так просто:
— Алко, виходь за мене.
Я стою шокована. Навіть не знаю, що відповісти, бо я не одразу зрозуміла, що він запитав, а точніше — боялася, що мені почулося.
— Що?.. — коротко я його перепитала.
— Алко, стань моєю дружиною.
Його слова мене мов обухом вдарили по голові, і я нарешті прийшла до тями. Подивилася на сусідів. Хтось притих, ледь не затамувавши подих, хтось перешіптується між собою. І повилазили ж, мов таргани, усі зі своїх хат, уявляєш масштаб цього концерту.
— Васько, це такий жарт?
— Ні… що ти? — відповів він розгублено, а його рука вже тряслася, як після кріпкого перепою.
Бачу ж, що сам переживає, аж зблід мій підстаркуватий мачо.
— Та встань же ж із землі! — поквапилася я до нього та, потягнувши за руку, змусила його підвестися. — Ну ти, Васько, даєш…
— А що… тобі не сподобалося?
— Та ні… тобто так, сподобалося, кому б не сподобалося… Он сусідів скільки зібрав, ото вже будуть довго кістки нам з тобою мити…
— Та й хай собі миють, ревматизму не буде. То що ти, згодна? — й протягує мені руку з обручкою.
Я дивлюся розгублено на його руку. Боже, про що це він? Невже заміж гукає?
— Ну я навіть не знаю…
— Що ти не знаєш? Так, говорю одразу: приймаються варіанти відповідей тільки «Так», «Авжеж» або будь-який, навіть мовчазний кивок головою, решта не приймається — кидаю тебе до багажника і везу до себе додому.
— Ну ти й аксакал…
— А то. — усміхається він мені не в весь рот зубів із кількома золотими коронками. — Ну?
— Ну, Вась, ну ми ж навіть не знаємо один одного…
— Ну так, ми ж зовсім із різних сіл і я вперше тебе бачу… Алко! Я тебе ще зі школи пам’ятаю, як я тебе за коси смикав.
— Еге ж, забудеш таке… Те, що ми виросли в одному селі, ще не значить, що ти мене знаєш… що я знаю твої вподобання. Я ж навіть не знаю, що ти любиш, який чай п’єш… і що ти взагалі п’єш.
— Та я наче ніколи не жалівся на тебе і не крутив носа від тарілок в їдальні… Тож мені байдуже… Ну майже байдуже.
— А чому я? — продовжувала я шукати підвох. — Он скільки жінок моцних по селу. І куди молодших, струнких.
— Ех, жінко, нічого ти не розумієш… З лиця води не пити, а фігура та — та хто на неї дивиться після сорока?! Та і взагалі я в тому віці, що треба переживати не за те, за що триматися, а за те, з ким грітися під ковдрою, та хто мені тиск зміряє й пілюлю несмачну піднесе, щоб його збити. Як уявлю себе поряд з тобою — біля тебе ж як ляжеш, так на одну ліг і другою накрився. Ти думаєш, я не знаю, як ти сохла роками по мені? Та в тебе ж усе було на лобі написано, але ж і я не міг відповісти взаємністю, розумієш? Я ж жив з тією відьмою, як у тюрмі, плюс діти… терпів як міг, а потім махнув рукою й зрубав із плеча… Життя одне, і не настільки воно довге, щоб витрачати його на тих, хто нас не цінує… та кров п’є бідонами. Тож давай, кажи вже своє «так», і досить викаблучуватися.
— Ну може ти поспішаєш? Може хоча б на світанок який другий зводиш… Ну не можу я ось так…
— Так, ану давай неси сюди свій паспорт.
— Нащо він тобі? — не зрозуміла я нічого.
— Давай, давай, неси.
Я подивилася на свій букет бузку, розвернулася та таки пішла до хати. Поставила квіти до вази, дістала паспорт із серванта та пішла назад до своєї такої колись далекої і такої несподівано близької мрії…
Даю йому і досі не можу збагнути, для чого воно йому.
Він розкриває мій документ, а потім тицяє пальцем на дату народження.
— Подивись-но сюди.
— І що я там не бачила?
— Скільки тобі років?
— Ну… сорок два.
— Уяви, мені ще більше… Які ще світанки?! Збираємо зараз твої речі, їдеш до мене, а завтра їдемо до РАГСу подавати заяву на шлюб, чи таки хочеш поїхати в багажнику?
— А ти мене піднімеш, Донжуане ти Павловський?
— А ти сумніваєшся? Ображаєш. — він відчиняє багажник своєї «дев’ятки», підхоплює мене під сідниці й, крекчучи, закидує мене собі на плече і таки піднімає.
Боже, я як заверещу, як свиня.
— Васю, що ти робиш?!
Він проніс мене до своєї машини й таки садить до багажника.
— А ти питаєш, підніму — не підніму…
— Все, все! — розсміялася я. — Йду сама, бо вже сусіди скоро здохнуть від сміху.
Я взяла перші речі необхідності і поїхала з ним до вас додому, а наступного дня ми дійсно поїхали до РАГСу.
Ось така в мене з твоїм батьком була романтика. Така по-сільському проста, але по-своєму незабутня на все життя, як і та серенада його під баян, поки я стояла і слухала вся вимазана в борошно і з віником бузку в руках, нашвидкуруч наламаним з-під палки у сусідки під двором, але від усієї душі і від усього серця.