1. Спогади

Марина сиділа біля кухонного столу й дивилася, як Алла розкатує тісто припорошеною борошном качалкою в тоненький пласт.
Лютневе сонечко пробивалося крізь тоненькі штори на вікні.
Дівчині завжди подобалося допомагати мачусі поратися на кухні.
Сьогодні було свято. День закоханих. Марина раптом піймала себе на думці, що вона не знає, як її батько зробив пропозицію Аллі. Як вони зустрічалися, як у них зародилися й розвивалися стосунки, і вона вперше вирішила розпитати про це мачуху.
— Мамо Алло, я от ніколи не питала… Як ви з моїм батьком дійшли до одруження?
— О, дитинко, — подивилася Алла спочатку на падчерку, а потім замріяно поринула в спогади, перевівши погляд на вікно. — То була найромантичніша мить мого життя…
— Ти ж знаєш, як мені не дуже пощастило в житті. Я не мала того щастя, як і всі нормальні жінки, і не могла фізіологічно й фізично подарувати те щастя будь-якому чоловікові. Тому я майже весь час була самотня. Але моє серце от обрало одного — і все. Але мій обранець був для мене забороною, розумієш? Серцю не накажеш, кого любити. А моє кохання було недоступним через штамп у його паспорті.
Я покохала його давно, ще в молодості, та він обрав твою матір. І моєму серцю байдуже було, що він для мене заборонений плід. Я любила його тихо, на відстані, і таким різним, неідеальним.
Коли він був мовчазним та зі злим поглядом від втоми. Або коли приходив на обід до їдальні, в якій я працювала, в робочому одязі, іноді зовсім неохайний, неголений і з розпатланою шевелюрою — ну ти ж знаєш, які в нього кучері були неслухняні, так і норовили вирватися з-під шапки.
Я просто любувалася, як він іноді голодним поглядом дивився на мої руки, якими я наливала йому борщ, насипала кашу, поливала підливою та просто клала котлету. Наче кілька простих вивчених рухів, але для нього я робила це з теплом, яке завжди приховувала, бо то був гріх — любити чужого чоловіка, та серце ніяк не хотіло мене слухатися.
А ще чекала, наче свята, коли збирали концерт у нашому сільському клубі. А як же, там же виступав мій Васько.
Ой, як він тоді віртуозно грав на гітарі, а на баяні як витягував. Як згадаю, як він з Павловичем дуетом віджигали «Сім сорок». Як він віртуозно перебирав клавіші, як він розтягував того баяна, його міміку, коли він ледь не зростався зі своїм інструментом душею й тілом. Як він вибивав начищеним черевиком по підлозі в такт гри.
А коли твої батьки розійшлися, в мені наче зажевріла іскорка надії, але ж це гріх — радіти чужому нещастю. Та й не дивився він зовсім на мене. Та й я себе не дуже любила. Он скільки тоді було гарних жінок. Такі важні птиці, стрункі… а я що, мов той жирний пиріжок необтесаний.
Та мені інколи здавалося, що я вловлюю його тихі погляди в свій бік, але я цю думку відхиляла і лиш продовжувала тихо ним любуватися, таємно кохати його таким, яким я його знала й бачила, навіть кожну його сивинку в його волоссі й щетині, кожну його зморшку. Коханню байдуже на вік і ті зморшки…
Та ось одного дня, а точніше того самого лютневого дня закоханих, я, як завжди в самотності зі своїми мурликами й песиком, вирішила порадувати себе пиріжками.
Стою собі, під музику катаю тісто, накладаю начинку, коли чую — мій Барик почав на когось гавкати. Ну я глянула у вікно та махнула собі рукою. Воно ж дурне брехливе щеня обгавкує всіх перехожих, та й далі собі ліплю. Чую — щось там сусідка ледь не ґвалт підняла, що хтось їй там щось патрає, та й далі собі ліплю, і тільки зібралася викладати пиріжки до пательні в розігріту олію, як хтось кричить з дороги:
— Алко!
Я невдоволено глянула у вікно на дорогу. Крізь штахетини було видно якусь машину.
— Кого там ще принесло?! — проворчала сама собі невдоволено під ніс, витерла руки від борошна об фартух та закрутила газовий балон.
Йду собі по двору, вгамовуючи того дурня волохатого, який вже ледь не істерично вигавкував.
Виходжу я з двору, і щоб ти думала? Кого я бачу?
Василь стояв біля своєї ластівки. Боже, мені так дивно спочатку було його бачити.
Стоїть орел у сірому костюмі, тримає віник бузку, напевно того самого, за який Марія когось так вправно лаяла відбірною смачною лайкою. Лице вилизане, волосся вкладене, капелюх набікрень і чуб стирчить.
Знаєш, як ото в старих фільмах, в часи моєї молодості то був писк моди. От же ж мужикові закортіло себе, напевно, пригадати молодим…
Так про що це я?
Вручає він мені того імпровізованого букета бузку. Я стала як істукан укопаний, тримаю ті квіточки, які мені вдарили в ніс своїм ароматом, і слова вимовити не можу.
Я стою і нічого не можу зрозуміти, що Василь тут робить, та ще й у такому вигляді, невже пожартувати з мене вирішив, з підстаркуватої жінки в його-то немолоді роки…
Поліз до своєї машини, на задньому сидінні дістав табурет, поставив прямо перед воротами посеред заїзду, потім тягне з машини свого баяна, сідає на табурет і як розтягне свого інструмента, як вдарить пальцями по тих клавішах.
Музика почала литися всією вулицею, дивлюся — аж сусіди повиповзали, як таргани, зі своїх дворів і ледь не в шеренги вишикувалися, ледь не цілими родинами чи в купки збиралися. А мій Васько все грає й відбиває ногою по землі, та так, що й курява здіймається.
І мелодія ж до болю знайома, в мене аж серце від неї защеміло, і ось він відкрив рота та як затягнув пісню…
Боже, доню, що то була за пісня… куди там вашим трах-бахам.