Розділ 25

6 лютого 2016 року

До кінця тижня Злата так і не з’явилася в школі. Слава чудово розумів її, але все одно сумував. Кілька разів навіть поривався зайти в гості, але не знав, як вона його прийме, та й що взагалі говорити. Тато щовечора повертався додому напруженим і говорив дуже мало. Хлопець здогадувався, що проблема в тітці Оксані, але що саме між ними трапилося, питати не наважувався.

Батьки Олега вирішили прийняти нейтральну позицію і спілкуватися з усіма, як і раніше. Все одно це не їхня справа. Хай хоч миряться, хоч ні. Але так, як їх син лишався в Ліди, то й Дем’ян з Зінаїдою не поспішали додому.

Олег на наступний день після фатальної розмови ні з ким не говорив. Лише прокинувся, поснідав і зник у своїй кімнаті аж до вечері, де то свердлив очима стелю, то розглядав обручку, куплену для Ліди. Перед сном чоловік обнишпорив Інтернет на предмет підходящих вакансій для нього і надіслав парочку резюме у місцеві фірми. На ранок п’ятниці йому зателефонували, тому Олег пішов на співбесіди. Щоправда, коли повернувся, нічого не розповів.

Ліда також ні з ким не говорила, якщо не рахувати ті кілька фраз, сказаних, щоб запитати, що готувати. Жінка з острахом чекала рішення Олега. Оксана слухавку не брала, а зайти до сестри особисто вона не наважувалася. Донька взагалі відкрито сердилася й всією своє поведінкою показувала, що нічого хорошого не думає про неї.

З невеселих роздумів жінку витяг погляд Олега. Вона його не бачила, але відчула, що він позаду неї. Зібравши всі сили, Ліда обернулася.

– Радий знову бачити твоє обличчя. Бо останнім часом милувався переважно спиною й маківкою, – жінка промовчала, бо не знала що відповісти. – Я все обдумав. І знаєш, до біса! Я люблю тебе і не хочу ще вісімнадцять років промучитися.

– Я не розумію… Чекай, ти сказав, що любиш мене?!

– Ага, сказав.

– Ти серйозно? Ти справді любиш мене?

– Угу.

– Чесно?

– Та я мабуть вперше в житті на стільки чесний з жінкою. Та й з собою теж. Іди вже до мене, – чоловік розкрив свої обійми.

– Я так давно мріяла почути це, – Ліда кинулася йому на шию й розплакалася.

– Ти чого плачеш? Вся сорочка он промокла від твоїх сліз.

– Бо ясно, як ніколи, розумію, що не заслуговую нічиєї любові.

– Ну чого ти так кажеш?

– Бо це правда. Те, що я зробила, не можна пробачити. Я дуже паскудна людина.

– Глянь на мене, – Олег обхопив її обличчя своїми руками. – Вибач, звісно, але коли ти все те зробила, була ще малолітнім дурним дівчиськом, яке накоїло дурниць, бо свого часу її мама розбалувала як свою улюбленицю. Я в п'ятнадцять також розумом не вирізнявся. Та й коли постаршав, також не набрався його, коли так довго зрозуміти цього не міг. Але сьогодні я на всі сто відсотків впевнений, що зараз ти б так ніколи нізащо не вчинила.

– Ти справді так думаєш? – її очі були наповнені несміливою надією.

– Ну звісно.

Сніжок мирно спав біля Злати. Останнім часом кошеня було її єдиною розрадою. Щоправда, як би часто вона його не гладила і не бавилася з ним, він ніяк не хотів мурчати, хоча явно був задоволений своїм життям. Дівчина подумки дала собі настанову пошукати якось в Інтернет, коли кошенята починають мурчати і потяглася до шухляди та дістала звідти щоденник. Злата перечитала те, що записала до нього три дні тому, і зрозуміла, якою дурепою була.

«Так, дізнатися про подібне важко. Але по суті, я жила досить добре. Мама мене любить, піклується. Я ніколи не відчувала себе чужою. Нема в мене права ображатися на неї. Це лише тітка його має. Та ця справа стосується сестер і тата».

Дівчина спершу пішла вже до виходу з кімнати, аби помиритися з мамою, але почула, як повернувся тато. Злата вирішила дати їм змого поговорити на одинці. Можливо, нарешті помиряться.

Вона згадала про Лиса. За останні дні він буквально заспамив її – результат того, що дівчина ні сама не писала, ні на його повідомлення не відповідала, коли хлопець почав їх надсилати.

Злата мигцем проглянула всю ту купу злих і наляканих смайликів, фраз на кшталт «де ти?», «агов», «обізвися», «тук-тук» та її власного імені написаного великими літерами, яке зустрічалося по меншій мірі разів з двадцять.

«Привіт».

«Хух, ну нарешті!!! Куди ти зникла?! Я хвилювався».

«Вибач, були певні сімейні проблеми, але зараз все гаразд. Ну… як гаразд… Скажімо так: краще».

«Підозрюю, що трапилося, можна не питати».

«Ага. Та й то така довга історія, що в мене б нервів не вистачило писати те все одною рукою».

«Ну гаразд. Головне, що все добре. Але будь ласка, не зникай так більше».