Розділ 24

3 лютого 2016 року

Оксана, Ліда, Богдана та Зінаїда Семенівна із самого ранко клопоталися на кухні. Вчора Злату виписали, тому було вирішено, що ще один день вона побуде дома і вони влаштують невеличкий святковий обід в честь повернення Олега, який власне й відклали через перебування Злати у лікарні.

Олега з Максимом відіслали в магазин, пригрозивши, що коли повернуться, будуть допомагати з приготуванням страв, тому їх повернення швидким не буде точно. Дем’ян Ігорович мучився зі столом, намагаючись розібратися, як його розкласти. Це сучасне чудо з дерева за якимись незрозумілими принципами працювало. У всякому разі, так здавалося старому чоловікові.

Сестри хотіли й своїх батьків запросити, та ті, на жаль, при всьому бажанні ніяк не могли відкласти справи й приїхати серед тижня. Олександр і Марія хоч і були вже немолодими, та в лапи старості не здавалися, продовжуючи активно працювати. Всім було ясно, що ці двоє ще не один десяток років проживуть. Втім, вони передали найщиріші вітання й пообіцяли приїхати одразу, як розберуться зі справами вдома.

Злата прокинулася й одразу забула всі солодкі сновидіння. Дівчина захотіла добре потягнутися, як це робила зазвичай, та виявилося, що з поламаною рукою це зробити складно.

«Уфф! Все тільки почалося, а я вже ненавиджу цей гіпс».

Вона відчула приємні аромати, що доносилися з кухні. Вони обіцяли купу смаколиків на сьогоднішній обід. Це трішки поліпшило її зіпсований настрій, бо смачненько поїсти дівчина любила. Та й сам привід для них не абияк тішив. Як же приємно було знати, що тато знову поруч!

Олег майже тяг Максима в бік, протилежний магазинам з продуктами.

– Друже, що ти надумав? Жінки нас поприбивають, якщо ми не повернемося найближчим часом.

– Ми йдемо в ювелірний. Мені потрібна твоя допомога.

– Не думаю, що в нас вистачить грошей на достатню кількість коштовностей для викупу наших життів.

– Я хочу купити дещо особливе.

– Ем, Олеже, я радий звісно, що у вас з Лідою все добре і ти вирішив її потішити, але можна якось іншим разом?

– Ні, не можна. В мене мало часу лишилося. Та й не факт, що найближчим часом випаде шанс ще раз вислизнути з дому, не викликаючи підозр.

– Так, щось ти мене збив з пантелику. Що відбувається?

– Сімо, та не будь ти бовдуром. Обручку я хочу купити. Скоро День Святого Валентина, тому я й подумав, що складно підібрати кращий день.

– Ого, то у вас і справді все на стільки добре!

– Як тобі сказати, ми живемо в одному домі, багато спілкуємося, нам добре й весело разом, але, поклавши руку на серце, я навіть в щоку її жодного разу не поцілував.

– Але купуєш обручку, – погляд і голос чоловіка були скептичними.

– Та річ у тому, що я відчуваю, Ліда боїться, тому навіть коли я намагаюся обійняти, вона обережненько так тікає. От я й вирішив, що пропозиція остаточно відіб’є її сумніви.

– А  ти впевнений, що вона погодиться за таких обставин?

– Абсолютно. Я бачив її очі. Вони, як і вісімнадцять років тому, кажуть «так».

– Тоді вітаю, – Максим якось косо посміхнувся.

– Ти чого спохмурнів? А, чекай, зрозумів. Оксана, так? Ви чогось з нею глечики побили. Ходите, мовчите й коситеся, ніби діти в дитсадку на виховательку, яка цукерки відібрала. Чесне слово, аж смішно.

– А мені от зовсім не смішно.

– То може тобі також купити обручку та взяти справу в свої руки? Якщо ти не знаєш її розмір, то я підкажу. І грошей підкину, якщо з собою достатньо не маєш.

– Ага! Вже розбігся. Вона смачно відпечатала свою п’ятірню на моїй щоці, коли я її лише поцілував. До речі, якраз після того поцілунку ми ніяк не налагодимо стосунки. То це як я з обручкою прийду, Оксана або заб’є мене ногами, або втече на інший континент.

– Мда… Це певно через мене вона такою стала. Бо Ліда впевнена, що Оксана давно встигла полюбити тебе, а ці дві на рахунок одна одної дуже рідко помиляються. Вибач, друже. Пам’ятаю, були часи, коли я шалено ревнував. Певно вже тоді відчував, що вона рано чи пізно відповість тобі взаємністю. Навіть кілька разів поривався набити тобі морду.

– Тому то я й переїхав, коли ви зійшлися. Не хотілося заважати вашому щастю. Хоча, коли відверто, то я теж дуже хотів відлупцювати тебе.

– То що думаєш тепер робити?

– Або пан, або пропав.

– Тобто?

– Сказав їй, що або ми будемо разом, або взагалі ніяк не спілкуватимемося. Пообіцяв, що як вона не захоче мене в якості чоловіка, то й другом я їй більше не буду. Тепер вже третій день голова аж пухне. З кожною хвилиною все менше вірю в те, що зможу обірвати з нею всі зв’язки.

– Як на мене, ти трішечки переборщив. Та все ж, впевнений, що нічого розривати не доведеться. Почекай ще певний час. Може, їй День закоханих також романтичний настрій навіє, – Олег поплескав друга по спині.