Розділ 12

31 грудня 2015 року

Ліда зі Златою метушилися із самісінького ранку. Приготування до святкової вечері були в самому розпалі. Все на кухні стукотіло, булькало, пеклося й смажилося. Будинком розходилися смачнючі аромати різноманітних страв. Мати з донькою сьогодні старалися як ніколи. Адже, цього разу вони очікували на Новорічне свято Оксану. Насправді та довго наполягала, аби прийти зранку і допомогти їм, але Ліда на відріз відмовилася.

Коли старша сестра подзвонила, як і обіцяла, та погодилася з її пропозицією, жінка одночасно і зраділа, і злякалася. З одного боку, вона давно хотіла помиритися, але з іншого її мучили сумніви: а що, коли нічого не вийде, а що як вона не витримає моменту, коли доведеться глянути Оксані в очі, а що як сестра насправді погодилася лише заради племінниці… Тому Ліда хапалася за будь-яку можливість відтягнути момент-ікс.

Злата ж не могла дочекатися вечора. Дівчина давно мріяла про примирення мами з тітонькою. Нарешті вони стануть справжньою родиною. Вже не треба буде робити вигляд, що не помічаєш, як змінюється вираз обличчя у цих двох, коли вони говорять про одна одну. Злата не мала сумнівів, що сестри помиряться, бо бачила це бажання в них обох.

Що ближче було до вечора, то більш розсіяною ставала Ліда. Жінка кілька разів намагалася винести страви на стіл просто в каструльках, замість майонезу в салатах використати сметану, а замість чистих ложок покласти брудні. Злата вперше бачила маму такою, тому вже починала по троху хвилюватися. Вже навіть почала закрадатися думка, що дарма вона спонукала їх до примирення. Та відступати було нікуди – дівчина почула дзвінок в двері.

Із кухні почувся дзенькіт – Ліда щось розбила. Проходячи повз, дівчина побачила, як та збирає уламки чашки, в якій, судячи із бризок навколо, була вода.

– Мамо, я відчиню, – схвильовано сказала Злата, зрозумівши, що Ліда впустила чашку через прихід тітки.

– Добре, доню. Я зараз швиденько приберу це і вийду.

Дівчина поспішила до вхідних дверей. У вічку, як і очікувалося, видно було Оксану, що нервово переминалася з ноги на ногу й потирала руки в рукавичках одна об одну. Злата відчинила їй.

– Добрий вечір, тітонько, – племінниця забрала у жінки її куртку. – Проходь до вітальні. Ми вже майже підготували все.

– Добре, а де ж Ліда?

– Е-е-е… Там на кухні невеличка аварія. Зараз владнає все і вийде.

– Може, потрібна допомога?

– Та ні, це лише розбита чашка.

Злата почекала, доки Оксана зайшла у вітальню, а потім побігла в бік кухні. Втім, це було зайвим. Дівчина ледве не зіштовхнулася лобом з Лідою.

– Мамо, все добре? Я провела тітоньку до вітальні.

– Так, я чула.

– То ходімо до неї?

– Ходімо, – жінка, однак, не могла зрушити з місця. – Вибач, я так хвилююся.

– Мамо, ти дарма так нервуєш, все буде добре, – дівчина легенько стиснула її праву руку своїми долонями, а потім обережно, але впевнено потягла в бік вітальні.

– Лідо… – Оксана підвелася з дивану, на якому сиділа, коли побачила сестру.

– Оксано… – прозвучала ледь чутна відповідь.

Хвилину чи дві жінки просто дивилися одна на одну. Златі стало незручно, здалося, що вона зараз тут зайва, а тому тихенько вийшла й пішла в свою кімнату.

– Стільки років минуло… – заговорила нарешті Оксана.

– Так, – Ліда невпевненою, тремтячою ходою підійшла до дивану, біля якого так і стояла сестра, і жінки сіли.

Знову запала тиша. Обоє опустили голови, лише зрідка підіймаючи їх, щоб потай зиркнути одна на одну. Жодна не могла вигадати, як же почати цю розмову. Було дивно й незручно. Кожна нова секунда тиші давалася важче попередньої, тому здавалося, що минуло вже кілька годин.

Раптом Ліда з гучними риданнями кинулася обіймати Оксану:

– Вибач, вибач, вибач… – жінка шепотіла це слово раз за разом, між гучними схлипуваннями. – Я так завинила перед тобою.

Оксана була ошелешена такою різкою переміною, тому лише через певний час змогла оговтатися й обійняти сестру у відповідь.

– Ти теж вибач мені, – прошепотіла вона у відповідь.

– Але ж ти ні в чому не винна, – Ліда різко відсторонилася й глянула на сестру червоними від сліз очима, заодно запримітивши, що Оксана також плакала.

– Не існує таких сварок, де винна лише одна людина.

– Це якщо йдеться про адекватних людей, а не про мене. Я стільки років тебе ненавиділа, звинувачуючи у всьому, що сталося. І робила це лише для того, аби не зненавидіти саму себе.

– Сестричко, ми обоє завинили в цій ситуації. Я жодного разу не зробила спроби помиритися, бо була занадто горда для цього. Все чекала, коли ти сама цього захочеш.