Розділ 10

26 грудня 2015 року

Щойно небога покинула будинок Оксани, жінка поспішила на зустріч, котру призначила майже одразу після дзвінка сестри. Вона відчувала, що їй треба обговорити все з людиною, яка знає про всі підводні камені цієї давньої історії.

Статний темноволосий чоловік чекав на неї за столиком в кав’ярні, що знаходилася за годину їзди від дому жінки. Привітний заклад роками слугував їхнім напівтаємним місцем для зустрічей. Така вже була єдина умова Оксани – не поєднувати минуле й теперішнє. Вона з великою радістю спілкувалася з ним, але відмовлялася запрошувати до свого дому. І тому було дві причини: небажання впускати його занадто глибоко в її життя та знайомити зі Златою. Чомусь їй здавалося, що тільки-но це станеться, одразу все знову піде шкереберть.

Максим хоч і не розумів подібних острахів, але погодився на умову Оксани. Чесно кажучи, він би на що завгодно згодився взамін на можливість бодай зрідка бачити жінку, яку кохає ось вже сімнадцять років.

Та липнева зустріч стала основним поворотним моментом в його житті. Починаючи з того дня, кожну його дію чи рішення корегувало нерозділене кохання до жінки з небесами в очах. Він на стільки її любив, що не став втручатися, коли в неї зав’язалися стосунки з Олегом, звільнився з високооплачуваної роботи (справжня удача для хлопця, який ледь не вчора вийшов з лав студентів) й поїхав вслід, коли Оксана переїхала заради сестри, яка з розмаху запустила ніж в її спину, потім в сусіднє містечко, де вона влаштувалася вчителькою в одній з місцевих шкіл, зник з її життя, коли Олег покинув свою дружину й повернувся до неї, а потім повернувся в нього знову, одразу як той вже вдруге її полишив.

Максим ніколи ні на чому не наполягав. Лише був поруч і радів, що має таку можливість.

Чоловік підскочив щойно побачив Оксану, поспішивши допомогти їй сісти.

– Привіт, мила. Радий тебе бачити. Твій голос був такий стурбований, коли ти зателефонувала. Я зранку місця собі не знаходжу.

– Привіт, Сімо. Якщо чесно, то я теж.

– Я тобі чай замовив. Зелений, як ти любиш. Пий і розповідай, що трапилося. До речі, хочеш десертик до чаю?

– Ой, ні! Немає апетиту, – жінка з величезною вдячністю зробила невеликий ковток ароматного зеленуватого напою. – Дякую. Я ніколи не казала тобі, що ти й сам для мене, як зелений чай? Щойно побачу, одразу стає тепліше й спокійніше на душі.

– Радий це чути. Я вже давно живу для того, щоб хоч трохи скрашувати твоє життя.

– Я тобі вдячна, але все одно вважаю, що тобі давно час завести сім’ю.

– В тебе певно щось із пам’яттю. В мене є син, майже ровесник твоєї племінниці.

– Та аби й хотіла забути, то не зможу.

– Не зрозумів?

– Не зважай, просто я напружена.

– Я тебе не перший день знаю. Тут щось інше.

– Ми ж не про це прийшли сюди говорити.

– То ти ж не кажеш, чого покликала.

– Ліда.

– Що з нею? Невже знову якусь капость зробила?

– Ні, навпаки. Вона сьогодні вранці подзвонила мені і запропонувала спробувати помиритися.

– Святі небеса! Ліда, яка першою робить крок до примирення?!

– Ото і я приблизно так само відреагувала.

– І що ти відповіла?

– Ще нічого. Сказала, що подумаю і пообіцяла передзвонити завтра.

– Оксанко, але я можу поклястися, що ти давно хочеш помиритися.

– Хочу. Але  також хочу, щоб і Ліда того хотіла.

– То вона ж перша подзвонила. Невже це не гарний знак?

– Не знаю. Я боюся, що це лише заради Злати.

– Так, дівчину певно і справді пригнічує ваша сварка…

– Ага, вона Ліді так і сказала.

– То чому ти тоді зволікаєш? Вибач за чесність, але якщо ти відмовиш їй лише тому, що не впевнена, що вона намагається помириться, бо сама хоче помиритися, а не лише заради доньки, то це буде дуже егоїстичне рішення по відношенню до Злати. Дитина роками мечеться між вами двома.

– Думаєш, я така безсердечна? Мені теж дуже шкода її. І за Лідою я сумую. Але є ще одне, що мене хвилює.

Чоловік не хотів квапити жінку, тому терпляче чекав, коли та буде готова продовжити. Та коли тиша почала напружувати обох, заговорив:

– Здається, я маю здогад, про що ти, – Максим задумано глянув в Оксанині очі, шукаючи в них підтвердження своєму здогаду. – Боїшся, що десь випадково видаси себе і Злата та Ліда взнають те, чого їм знати не варто, вірно?

– Як завжди дивишся в самісіньке дно душі. І чого ти тільки на економічний йшов… Треба було на психолога вчитися.

– Не надійно. От ти скільки разів зверталася до психолога?