Розділ 7

24 грудня 2015 року

На Фейсбук Злата знайшла кілька нових повідомлень від того ж Сергія:

«Чому ігноруєш?».

«Агов!».

«Озвися, я ж не маніяк якийсь. Лише хочу поспілкуватися з красивою дівчиною».

Злата знову зайшла на сторінку незнайомця. Ще раз впевнилася в тому, що інформації там дуже мало. Проте, хлопець завантажив основне фото профілю. Буквально дві години тому. Цікаво, це лише збіг, чи подібне оновлення пов’язане з тим, що вчора вона його проігнорувала? Дівчина злегка стенула плечима, пересвідчилася, що всі частини її тіла в надійному укритті м’якенької ковдри, і взялася вивчати фото.  

То був доволі симпатичний хлопець зі світло-каштановим хвилястим волоссям, карими очима, тонкими блідо-рожевими губами та ледь-ледь гачкуватим носом. Його риси не можна було назвати каноном краси, але вони обіцяли перетворитися за кілька років у виражено чоловічі, що Злата розуміла більше підсвідомо, бо в силу свого юного віку ще не усвідомлювала, що таке чоловічність і як вона проявляється у зовнішності. Втім, дівчина вже цілком свідомо помітила схожість цього хлопця зі Славою. За виключенням кольору волосся. Проте вже за кілька хвилин їй почало здаватися, що вона просто потроху божеволіє, томі він їй скрізь і вбачається.

«Ну, припустімо, привіт», – відписала Злата несподівано для самої себе.

«Нарешті відповіла. Сподіваюся, це не для того, аби відіслати куди подалі».

«Дивно, але ні. Раніше я ніколи не спілкувалася в Інтернет з незнайомцями».

«То я особливий?».

«Та це скоріше стан у мене особливий».

«Тобто?»

«Не знаю, як пояснити. Якось сумно, але ніби причини на те особливої нема. І хочеться, і не хочеться говорити одночасно. Та й взагалі, я – онлайн лише тому, що хотіла заснути та ні про що не думати, але не змогла».

«Схоже, що ти чимось спантеличена».

«Що вже є, те є!».

«Якщо хочеш, можеш розповісти мені, що в тебе трапилося».

Злата задумалася. На долю секунди їй до нестями захотілося розповісти цьому загадковому хлопцю геть усе про Славу, його переміни в поведінці та як їй паскудно від того, про почуття, які виринули невідомо звідки... А також про багаторічну сварку мами й тітки та давні таємниці, які останнім часом почали потроху просочуватися назовні. Проте дівчина таки отямилася, розуміючи, що розповідати такі речі незнайомцю, по меншій мірі, нерозумно.

«Та ні. Давай краще поговоримо на якісь нейтральні теми. Може, зможу відволіктися…».

Протягом наступних кількох годин вони з’ясували, що обоє люблять фолк і електронну музику, детективні романи та комедії, обмінялися купою різних пісень, порадили одне одному книги та фільми, а також насміятися над різними анекдотами та кумедними картинками.

Злата зустріла Ліду в доброму гуморі та зі смачною вечерею. Зголоднілі мати з донькою з великим апетитом накинулися на неї. Коли з їжею було покінчено, дівчина нарешті наважилася почати розмову:

– Мамо, в мене є до тебе пропозиція. Тільки ти одразу не сердься.

– Яка?

– Було б добре, аби ми зустріли Новий рік разом з тіткою.

– Звідки в тебе такі дурниці? – Ліда нервово впивалася нігтями в дерев’яний кухонний стіл.

– Ну чому дурниці? Я лише хочу провести свята в компанії двох найближчих людей.

– А раніше було не так? Ти ж кожне Різдво в Оксани.

– Я хочу, щоб ми і Новий рік, і Різдво відсвяткували втрьох.

– Злато, я не можу.

– Але чому?! Тата вже кілька років ніхто не бачив. І судячи з того, що він, ось так раптово зникнувши, не надіслав ні тобі, ні тітці жодної вісточки, його ніхто з нас не цікавить.

– Не говори так про свого батька!

– Як, мамо? Як не говорити?! Мені було всього десять років, коли він зник. Ти хоч уявляєш, що я відчувала? Я взагалі ніколи нормальної сім’ї не мала. Я в першому класі вчилася, коли тато пішов з родини, потім дізналася, що в мене є тітка, яка невідомо де була перші шість років мого життя, – дівчина перейшла на істеричний напівкрик. – До слова, за останні десять років вона так і не сказала, де була, та чого раптом повернулася і зруйнувала нашу сім’ю. Та тільки-но я хоч трішечки звикла до ситуації, як мій любий татусь зник у невідомому напрямку. А я лишилася посередині між двома злющими одна на одну жінками, які ніяк не можуть згадати, що вони – рідні сестри, не зважаючи на те, що чоловік, який їх пересварив і думати забувся про них обох! – Злата склала руки на столі та опустила на них голову, ридаючи.

Ліда кинулася обіймати доньку.

– Вибач, люба. Нас всіх, – жінка гладила дівчину по спині, злегка погойдуючи. – Ми в молодості накоїли справ, а про наслідки не подумали. Особливо, я.

– Що ти маєш на увазі? – дівчина нарешті підняла голову і пильно глянула на Ліду червоними й опухлими очима. – Чому ти вважаєш себе винною більше за інших?

– Бо я фактично примусила твого батька одружитися.