День святого Валентина

Розділ 6

23 грудня 2015 року

 

Наступного дня Злата прийшла до школи у досить кепському настрої. Дівчині зовсім не хотілося спілкуватися з кимось із однокласників. Тому вона вирішила прилаштуватися у коридорі на підвіконнику, неподалік від їдальні, і почекати початку уроку там.

Аби якось вбити час, одинадцятикласниця дістала свій телефон і зайшла у Фейсбук. Взагалі Злата не була залежною від соціальних мереж так сильно, як більшість сучасних підлітків. Дівчина могла по кілька днів не заходити на свою сторінку. Хоча мало хто це помічав – Злата точно не належала до людей, котрим часто писали. До того ж, Фейс – не та мережа, де дуже часто з’являються підлітки.

Втім, бездумно гортаючи стрічку новин, вона ніяк не могла відволіктися від думок, що роїлися в її голові. У дівчини ніяк не виходило забути вчорашню холодність Слави, що до того ж йшла в абсолютний дисонанс з його поведінкою у той день, коли вони разом прибирали у шафах.

У кінці кінців Злата вирішила поводитися так, ніби нічого такого не було, а головне, будь-якою ціною не дати здогадатися хлопцю про її почуття. Було вершиною дурості, сподіватися, що Слава колись змінить своє ставлення до неї. Отож, краще постаратися забути про все. Дівчина старанно переконувала себе, що почуття, котрі виникли так раптово, мають у найближчому майбутньому так само неочікувано зникнути. І все стане, як раніше.

Раптом телефон Злати завібрував. Одинадцятикласниця поглянула на екран – заявка у друзі від якогось Сергія Лисянського.

– Хм, і хто ж це?..

Дівчина зайшла на його сторінку, де було вказано, що він з третьої школи, котра, до слова, знаходилася в іншому кінці міста.

Телефон знову завібрував. Від незнайомця надійшло повідомлення з наступним текстом: «Привіт. Як справи? Познайомимося?».

«Уфф! Верх оригінальності. Та й не зрозуміло хто він такий взагалі. Краще проігнорувати, – роздумувала Злата. – Та й не довіряю я інтернет-знайомствам».

Дівчина вийшла з Фейсбук, залишивши повідомлення без відповіді. Ховаючи телефон і збираючись вже йти до класу, вона помітила, що на підвіконнику в іншому кінці коридору сидів Слава. Це було дивно. Одинадцятикласниця не могла пригадати, щоб хлопець хоч колись перебував на одинці, але зараз навколо нього нікого не було. Розуміючи, що оминути Славу ніяк не вийде, Злата зібрала всю свою мужність й пішла вперед. На обличчі вона постаралася відобразити повну байдужість та безтурботність.

– Привіт, – почула дівчина, порівнявшись з хлопцем.

– Привіт, чому ти тут? Я думала, у тебе зараз має бути генеральна репетиція до свята.

– Якось не дуже виходить репетирувати наодинці.

– Тобто?

– Виявилося, мало хто зацікавлений у тому, щоб відірвати свій зад від ліжка аж на півгодини раніше, аби з’явитися в школі о восьмій.

– Але зараз вже майже опів на дев'яту.

– То вони оце саме на підході, – фиркнув Слава. – Я – єдиний ненормальний, котрий припхався сюди, коли було сказано.

– Е-е-е… Співчуваю. Я вже піду, мабуть.

–  Ага, бувай.

Дівчина прискорила хід під звук дзвоника. Слава знову спантеличив її.

– Просто чудово! Отже, тепер ми знову спілкуємось, – прошипіла Злата собі під носа. – Цікаво, чи на довго… Коли очікувати нову переміну?

 

На уроках одинадцятикласники не були особливо заклопотаними. Всі оцінки вже виставили, тому вчителі «дозволили» учням займатися своїми справами, за умови, що вони не створюватимуть зайвого галасу.  

Злата завжди любила останній тиждень перед зимовими канікулами. І справа тут не у можливості бити байдики на уроках. У ці кілька днів всю школу огортала атмосфера свята, майже в кожному класі стояли невеличкі ялиночки і скрізь висів дощик й паперові сніжинки, а в деяких кабінетах були навіть гірлянди, що миготіли яскравими вогниками. Під впливом новорічного настрою всі ніби ставали ближчими і дружнішими. Бодай один тиждень на рік Злата почувалася серед однолітків не такою чужою, як зазвичай.

На четвертому уроці одинадцятикласники випросили дозвіл, піти до актового залу, де мала відбутися вистава для перших-других класів. Учні обґрунтовували необхідність бути там тим, що вони мають підтримати однокласників – Славу й Марину.

Златі ця ідея геть не сподобалася. Вона розуміла, що там на неї накотяться спогади. Та й дівчина намагалася при можливості уникати Слави. Проте, весь клас попрямував в актовий зал. Вибору не лишалося.

Новоприбулі зайняли два останні ряди. Дехто із присутніх вчителів несхвально зиркнув в їхню сторону, оскільки ті здійняли занадто багато метушні і шарудіння, доки розсідалися. Та враховуючи, що вже починалася вистава, одинадцятикласникам вдалося уникнути прочуханки.

Злата невідривно стежила за всім, що відбувалося на сцені. Дівчина хоч і відчувала себе дурепою, але відвести погляду не могла. Високий красень з чорнявим злегка хвилястим волоссям заволодів всіма її думками, як і того разу на репетиції.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше