Розділ 5

22 грудня 2015 року

Злата прокинулася з чудовим настроєм і просто таки феноменальним бажанням якнайскоріше піти до школи. Їй не терпілося побачити Славу. В радісному передчутті вона півгодини перебирала свої наряди, зупинившись нарешті на простій, але елегантній темно-синій  облягаючій сукні з довгими рукавами й білим коміром, доповнивши її чорним піджаком.  Не менше часу дівчина згаяла й біля дзеркала. Коли вона закінчувала з макіяжем, то відчула, що її впевненість у вмінні користуватися косметикою зазнала краху.

Дякуючи диву, Злата прийшла на перший урок вчасно. Дівчина перебувала у твердому переконанні, що після вчорашнього Слава почне спілкуватися з нею більш дружньо. Тому, зайшовши до класу, вона одразу попрямувала в сторону групки хлопців, де й перебував головний герой усіх її думок.

– Привіт, – сказала Злата, широко посміхаючись Славі.

– Привіт, – нехотя кинув хлопець, продовжуючи розмову з друзями.

– Як справи? Ілона Вікторівна оцінила  наші вчорашні старання?

– Що? – Слава явно був незадоволений спробами дівчини завадити його розмові з однокласниками. – А-а-а, так, вона була цілком задоволена.

– Чудово! – роздратовано буркнула дівчина, направляючись до свого місця. Вона просто не могла повірити в те, що відбувалося.

– Що це було? Вона чокнулася остаточно? – запитав Костя.

– Без поняття, – відповів Слава без жодних емоцій.

– А про що вона говорила? Які старання? – запитав Віталік.

– Ой, забудь, то неважливо.

– Над чим це ви так старалися? – у голосі хлопця вчувався явний непристойний натяк.

– Костю, йди до біса.

– А що, він вгадав? – підтягнувся Вітя.

– У мене. Ніколи. Нічого. Не було. Із Златою, - прошипів Слава крізь зуби, зупиняючи потік натяків, які вже готувалися пустити в хід його друзі.

Дівчина, чиє місце було недалеко від їхньої компанії, чула їхню розмову.

«Він має рацію. Ну погралися кубиками. Дивне, звісно, заняття, як для одинадцятикласників. Але більше нічого такого не було. Ніяких клятв вічної дружби не звучало. Певно він просто прикинувся товариським, аби я не передумала йому допомагати з тими клятими шафами. А я – дурепа! На що я розраховувала? Що хлопець, який мене стільки років за пусте місце мав, раптом почне щебетати зі мною, як із давньою приятелькою? – саме такими невеселими були роздуми Злати. – Цікаво, а він справді не читав мій щоденник? Що, коли таки читав? Тоді Слава просто насміхався наді мною і моїми почуттями. А можливо, хотів потішити своє самолюбство, намагаючись змусити мене якось видати себе. Але ж вчора він здавався таким щирим… Хоча, певно, просто я тоді не змогла об’єктивно оцінити ситуацію. Закохана ідіотка! Що тут ще скажеш?!»

До  кінця дня настрій Злати так і не поліпшився. Повернувшись додому, дівчина зачинилася у своїй кімнаті, збрехавши мамі, що мусить почати робити реферат на четвер. Хоча насправді вже завтра по обіді мала бути педрада, до початку якої всі оцінки будуть виставлені.

Лідія здогадувалася, що донька чогось недоговорює, але сил допитуватися про щось вона не мала. Сьогодні було двадцять друге грудня – день, котрий вже багато років поспіль душив жінку спогадами.

Коли Злата вийшла з кімнати, було вже досить пізно. Маючи намір випити склянку води, вона попрямувала в сторону кухні. Раптом дівчина почула схлипування з кімнати мами.

– Мамо, що сталося? – Злата стривожено постукала у двері.

Відповіді дівчина так і не дочекалася, тому вирішила зайти до кімнати. Лідія лежала на ліжку, спиною до Злати. На невеликій дерев’яній тумбочці, кремового відтінку стояв нічник, підтримуючи в кімнаті заспокійливу напівтемряву.

– Мамо, чому ти плачеш? – Злата сіла на ліжко поруч з Лідією. – Щось трапилося?

– Все добре. Просто спогади нахлинули.

– Що за спогади? Розкажи мені. Можливо, так тобі стане легше.

– Сьогодні двадцять друге грудня – день, коли твій тато у певному сенсі зробив мені пропозицію.

– «У певному сенсі»?

Хвилю подумавши, Лідія вирішила, все розповісти доньці.

22 грудня 1998 року

Лідія вже вкотре зігнулася над раковиною, позбавляючись від залишків сніданку. Вже третій день поспіль її організм категорично відмовлявся засвоювати їжу. Дівчина була б дуже рада, аби все пояснювалося банальним отруєнням, але факти вказували на геть іншу причину того, що відбувалося.

– Лідо, з тобою все добре? – почула вона голос сестри.

– Так… – відповіла дівчина, заходячи до кімнати.

– Ох, щось не схоже! Тебе знову нудило?

– З чого ти це взяла? Все добре.

– Лідо, можливо, тобі й вдалося приховати свій стан від батьків, але мене ти не обдуриш.