Розділ 4

21 грудня 2015 року

«Останній тиждень перед канікулами. Ще п’ять днів і свобода, – подумала Злата, заходячи в школу. – Уфф! Шкода от тільки, що Слава постійно зникатиме на репетиціях і я рідко його бачитиму. Хоча, можливо, це й на краще».

Дівчину поглинув звичний гамір шкільних коридорів. Старшокласники у переважній більшості теревенили, розбившись на невеликі групки, а молодші грали в наздоганялки, намагаючись при цьому не попастися у руки черговим. Втім, самі чергові звертали на них увагу лише для годиться, та й то, лише тоді, коли поруч з’являлися вчителі. Минаючи клас, двері якого були відчинені, Злата краєм ока помітила, як пролетів чийсь пенал, а слідом за ним – ще один, правда, вже із протилежного боку. Пройшовши трохи далі, вона наткнулася на двох хлопців, на вигляд класу з шостого-сьомого, котрі намагалися станцювати щось на кшталт гопака просто посеред коридору.

Зайшовши до свого класу, Злата побачила однокласників, які запускали літачки, підозріло схожі на конспекти з історії. Дехто просто реготав, спостерігаючи за дійством, але й були такі, що знімали все на відео. Лише Марина зовсім не видавалася веселою. Зрозуміло, чиї конспекти спіткала така лиха доля! А подивившись на широку самовдоволену посмішку Слави, не складно було здогадатися, хто розпочав сумнівну розвагу.

Златі було трохи соромно за злорадство,  яке вона відчула, коли побачила те, що відбувалося. Дівчину буквально виводив той факт, що ось-ось Слава і Марина підуть разом на репетицію новорічного свята.

Продзвенів дзвінок. Всі почали нехотя розсідатися за парти. Гамір хоч і затих, але лише частково. Повна тиша запанувала, лише коли до класу зайшла вчителька.

Як і очікувалося, Славу і Марину забрали на репетицію – у перших-других класів свято мало відбутися вже цієї середи. На всіх  інших одинадцятикласників чекав напружений урок.

Зоя Миколаївна взяла до рук журнал і обвела поглядом всіх присутніх:

– Отож, я перевірила ваші директорські контрольні роботи і виставила оцінки. Мушу сказати, ви мене здивували. Дехто приємно, а дехто – не дуже. Зараз я займуся виставленням семестрових оцінок. Ті учні, бали яких виявляться вельми сумнівними, вийдуть до дошки на сьогоднішньому уроці і продемонструють свої знання на справі.

У класі запала гробова тиша. У думках багатьох почали лунати скорботні мотиви шедевру Шопена…

Попри заповіти, які вже почали складати одинадцятикласники, урок української мови минув без серйозних втрат, хоча декому таки довелося відстоювати своє право на позитивну оцінку (варто зазначити, що кожен мав власні погляди на «позитивний» бал).

Після сорока п’яти хвилин із Зоєю Миколаївною одинадцятикласників вже ніщо не лякало – ані виставлення балів за контрольну з алгебри, ані здача нормативів з фізкультури, ані лабораторна робота з хімії, ані борги із світової літератури, що являли собою нездані вірші, ані бурчання фізика, довжиною в цілий урок, про те, що сучасні діти стали геть лінивими і зовсім не хочуть вчитися.

Українська література мала завершити квест під назвою «Останній понеділок перед зимовими канікулами». Той факт, що доведеться пережити ще однин урок із Зоєю Миколаївною змушував учнів відновлювати в пам’яті заповіти, котрі  встигли дещо призабутися до сьомого уроку.

– Сідайте, вже віталися, – мовила вчителька, коли одинадцятикласники зайшли до класу. – Семестрові оцінки з літератури я вам вже виставила. Побачите їх у своїх табелях.

Я не буду нагадувати вам про важливість підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання, так як вже неодноразово робила це. Той, хто налаштований на успішну здачу іспиту, почув мене. Я бажаю вам добре провести новорічні свята і набратися сил, щоб після канікул значно поліпшити свої знання.

А зараз я роздам вам подвійні листочки. На кожному з них буде зазначена тема твору, який ви маєте написати. Не намагайтеся радитися одне з одним – всі теми різні. Вимоги ви знаєте. У вас близько тридцяти п’яти хвилин.

Злата вже збиралася вийти зі школи, як раптом згадала, що забула у класі свій щоденник, коли забирала пальто (класний керівник дозволила одинадцятикласникам залишати свій верхній одяг у класі). І то був не шкільний щоденник. У неї запаморочилося в голові від розуміння того, що хтось міг прочитати, що вона там написала. Особливо кілька останніх сторінок, де було море одкровень про її  почуття до Слави. Звісно, всі імена дівчина писала лише у вигляді ініціалів, але той, хто знає її і має хоч трохи клепки, неодмінно здогадається, про кого йдеться у записах.

– Спокійно, – сказала вона сама собі. – Я виходила з класу останньою, а це означає, що ніхто із однокласників знайти його не міг. Ілона Вікторівна пішла ще після шостого уроку. Отже, лишаються техробітниці. Але ж їм, мабуть, не видадуться цікавими одкровення фактично незнайомої їм дівчини?..

Злата набрала повні груди повітря, намагаючись заспокоїтись. Дівчина переконувала себе, що її щоденник лежить на останній парті, де вона його й забула.

Нарешті школярка увірвалася до класу. Злата була настільки знервована, що спочатку навіть не помітила хлопця, котрий стояв біля шафи.