Розділ 1

14 грудня 2015 року

То був звичайний понеділок. Такий собі, нічим непримітний день, який багато людей звикли ненавидіти. Чомусь більшість навіть не намагається очікувати від понеділка чогось особливого. А дарма! Іноді навіть цього дня трапляються події, що можуть перевернути все з ніг на голову, змінити життя раз і назавжди…

Не мала особливих надій щодо цього дня й Злата…

Шістнадцятирічну дівчину розбудив настирний сигнал будильника. Зібравши всю силу волі, вона підвелася з ліжка і поплелася в бік ванної кімнати.

За пів години Злата вже одяглася. Вона обрала чорні штани, блузку кремового відтінку та блакитний кардиган. Залишалося зробити зачіску й макіяж.

Дівчина підійшла до дзеркала, з якого на неї дивилася струнка рудоволоса красуня. Її серцеподібне обличчя всівали ледь помітні веснянки, що геть не псували зовнішній вигляд. Вона була володаркою великих виразних очей насиченого зеленого кольору, в розрізі яких вгадувалося щось азійське. Кінчик невеликого носика ледь помітно піднятий вгору, а тонкі губи привертають увагу яскраво-червоним кольором.

Злата вирішила лишити  хвилясте волосся,  що сягало майже до талії, розпущеним. А природну чарівливість очей підкреслила тонкими стрілками. Завершальним штрихом її образу став невеличкий серцеподібний кулон на короткому ланцюжку. Його їй подарував тато, коли вона мала всього шість років. То було рівно десять років тому…

14 грудня 2005 року

— Я ненавиджу тебе! Ти знищив моє життя! Ти знищив мене! — відчайдушний жіночий крик зірвався на ридання.

— Не варто, Лідіє. Твоя істерика нічого не змінить. Ми розлучимось і крапка.

— Але ж… Але… Олеже... Невже ти?.. Мені здавалося, що…

— Що тобі здавалося?! Що за останні шість років я зміг тебе полюбити? — голос чоловіка звучав холодно й жорстоко. — Не варто влаштовувати цих комедій. Ти чудово розумієш, що в моєму серці завжди була лише одна жінка, і звати її…

— Ні! Не смій промовляти це ім’я! — закричала Лідія, не дозволивши йому договорити.

— Що ж, покінчимо з цим. Сьогодні ввечері мене вже не буде в цьому домі.

— Невже ти покинеш Злату?

— Для нашої доньки буде навіть краще, якщо ми розійдемось. Чи ти вважаєш, що постійні скандали добре впливають на шестирічну дівчинку?

— Олеже… — почала жінка, але не змогла договорити, бо в кімнату увірвалася Злата. Обличчя дитини було заплаканим. Вона чула абсолютно всю сварку своїх батьків. Звісно, це сталося далеко не вперше. Останнім часом Олег із Лідією зовсім не ладнали, а все, що лишалося їхній маленькій донечці, — це тихенько плакати, згорнувшись клубочком під ковдрою. Злата не могла зрозуміти чому так сталося, що її батьки зненавиділи одне одного. Чи так було завжди, а вона просто не помічала цього?...

— Тато й-йде? Ві-ін більше не-е люби-и-ить нас? — дівчинка ледь могла говорити, бо заїкалась від ридань.

— Ні, ну що ти! Звісно я люблю тебе, — Олег підійшов до Злати та спробував її обійняти, але та одразу відскочила, ледь не впавши.

— А маму?! Маму ти любиш? — дівчинка вже не плакала, але її голос дрижав.

— Доню, послухай…

— Ні! Я не хочу тебе слухати. Я не вірю, що ти мене любиш… Ти не можеш мене любити, якщо не любиш мою маму. Ти брешеш!

Майже колишні чоловік і дружина перезирнулися. Ніхто з них не очікував подібних слів від шестирічної дівчинки. Першим оговтався Олег. Підійшов до доньки, присів біля неї й мовив:

— Злато, мила, іноді так стається, що дорослі люди дуже сваряться. В такому випадку їм не лишається нічого іншого, як спробувати пожити окремо одне від одного. Але це зовсім не означає, що вони перестали любити, просто їм потрібен час для примирення, — Лідія холодно зиркнула на нього. Їй зовсім не подобалося те, що він брехав доньці, та все ж жінка вирішила промовчати.

— Так сталося і в нас з мамою. Але незалежно від того, скільки часу нам знадобиться, ти завжди лишатимешся моєю любою донечкою.

— Але ж ти йдеш… Лишаєш мене, — в очах дівчинки був відчай.

— Я ніколи не покину тебе. Ми часто-часто бачитимемося. Але коли мене не буде поруч, — чоловік почав порпатися у кишені своїх штанів, а за кілька секунд дістав підвіску, що являла собою невелике прозоре серце на короткому ланцюжку, — цей кулон буде нагадувати тобі про те, як сильно я люблю тебе.

Олег обережно одягнув прикрасу на шию доньки. Дівчинка з силою стиснула у своєму кулачку те невеличке сердечко, підвела на тата очі, повні сліз, а потім кинулася до нього на шию, голосно ридаючи.

Лідія тихенько вийшла з кімнати. Нічого не тямлячи, вона ледь дійшла до кухні, де впала на стілець і розридалася. Вона одразу здогадалася, що той кулон був призначений для коханки, а інтуїція підказувала, що відтепер він на довгі роки стане постійним болючим нагадуванням того, що Олег ніколи її не кохав.