Пастух

Пастух

Серед людей Карпат існує легенда; настільки давня, що ніхто вірогідно і не знає, коли вона з’явилася. Легенда, з перших речень якої діти починають плакати, а старші люди хапаються за груди від страху. Легенда про монстра, який споконвіку наводить жах на всіх людей, які проживають у Карпатах. Прозвали його Пастухом. В темряві лісів він приховується від людських очей. Мало хто його бачив, а ще менше залишалися живими після зустрічі з ним. Знаходили їх божевільними, які не здатні сказати ні одного змістового речення, а лише викрикують непов’язані між собою слова. Але із цієї всієї мішанини висловів люди змогли дізнатися детальний опис істоти. Чорний балахон звисає на худому тілі. З довгих і широких рукавів виднілися тонкі, довгі, покриті, як і все інше тіло, блідою шкірою пальці. В лівій руці він завжди тримає посох із серповидним роздвоєнням на кінці. В повній темряві, під чорним капюшоном, неможливо було розгледіти обличчя монстра. Тільки два червоні, як свіжа людська кров, ока світилися в темряві. Прозвали його Пастухом не просто так. Зі слів божевільних, монстр сам ніколи не нападав, а, вказуючи посохом на жертву, наказував своїй «отарі». Істоти, які зовнішнім виглядом зовсім не були подібні на будь-яких інших тварин. Кістляве непропорційне тіло складалося із різноманітних звірячих кісток, а замість шкіри їх огортав темного відтінку туман, який приховував їх у лісовій і нічній темряві. Лише добре були помітні червоні, як у їхнього господаря очі, які дивилися на свою жертву голодним, жахливим і кровожерливим поглядом. Абсолютно всі люди знали про його існування, і старалися вночі не виходити зі своїх домівок. Звичайно, що були люди, які не вірили в цього монстра, але їх ставало все менше і менше через свою тупість. І саме цю істоту в лісовій гущі побачив Михайло, сидячи на своєму кріслі в автобусі.

   День був жарким. Ситуацію погіршувало ще повна відсутність хмар, тому Сонце нещадно било своїми невидимими проміннями по землі. Тому в автобусі було дуже жарко. Ситуацію не врятовував і кондиціонер, який ледь-ледь працював. Тому нічого не залишалося, як просто заснути. Так і зробив Михайло, як і всі його однокласники. Слухаючи музику в навушниках, в нього це вийшло швидко. Їхали вони в Карпати на відпочинок, і перебували в дорозі вже другий день. Вчився він в десятому класі, і після закінчення навчального року весь клас вирішив поїхати на відпочинок. І зараз весь автобус, ну, звичайно, крім водія, просто дрімав. І все могло бути надалі і так, але Михайло, сам не знаючи чому, пробудився. Він сам спочатку нічого не зрозумів, але йому здалося, що ніби хтось його «викинув» зі сну. Він оглянувся. Його друг, який сидів поряд із ним, із закинутою головою й із відкритим ротом все ще спав, як і решта автобуса. Тоді Михайло поглянув у вікно. Перед ним повстало велике поле, а зразу ж за ним йшла гора покрита лісом. Михайло вже хотів відвести погляд, але в останню мить у гущі дерев побачив темну постать. А далі ніби весь час завмер. Він із великою цікавістю дивився на істоту. Не знав чому, але вона лякала його, і водночас навивала цікавість. У голову хлопця пробиралися дивні голоси і набори різноманітних гидких звуків. Але, не знаючи чому, він розумів, про що йдеться. Михайло дізнався навіть ім’я істоти. І ця дивна подія могла продовжуватися і далі, якби водій не сказав, що вони доїжджають до одного села. Час знову «пішов», а коли хлопець знову поглянув у вікно, то істоти вже не було.

   Зупинилися вони в одному селі, щоб трішки відпочити від мандрівки, а потім знову відправитися у дорогу. Однокласники Михайла розійшлися по своїх справах, але довго вони ходити не мали права, адже через дві години вони знову відправляться в шлях. В цей час вже вечоріло. Все покрилося оранжевим відтінком, тому Михайла знову тягнуло у сон. Йому, на відміну від інших, просто потрібно було в туалет, тому залишатися на зовні не мало сенсу і він вирішив просидіти решта вільного часу в автобусі. Одягнувши навушники на вуха, хлопець притулився лобом до вікна і постарався знову заснути, але у нього не вийшло. У голову новим потоком стали пролізати дивні голоси і звуки. На цей раз вони були тихі, немов шепотіли йому. Михайлові здалося, ніби вони ідуть зі сторони лісу і кличуть його за собою. Він не знав, звідки у нього з’явилося це відчуття, так само і не розумів, чому йому хочеться іти в їхню сторону. Начебто якісь наркотичні засоби, вони манили його до себе, а він слухався. Вставши із крісла, хлопець вийшов з автобуса і пішов у сторону лісу. Михайло не розумів, чому він це робить, але противитися бажанню він не збирався. Всередині в нього прокинулася велика цікавість, якій він не хотів противитися.

   Дві години вже пройшли і всі однокласники вже посідали на своїх місцях. Настрій у всіх був просто чудовий, тому що відпочили вони «на славу». Ще й над вечір температура впала і не було вже так жарко. Молода вчителька почала перекличку, на якій, очевидно, не було Михайла. Всі обурилися через його відсутність, адже всі хотіли вже швидше відправитися в дорогу. Вчителька попробувала подзвонити до нього, але він не відповідав. Їй стало погано. Що робити вона не знала, адже це вперше, коли в неї зникають учні під час екскурсії. Тремтячими руками вона подзвонила в поліцію, а потім і батькам хлопця. В автобусі піднявся галас: хтось хвилювався за хлопця, хтось нервувався через те, що він кудись зник. Вчителька спиталася, чи ніхто не бачив, куди міг піти Михайло. Спочатку всі мовчали, але потім одна дівчина сказала, що бачила, як хлопець іде в сторону лісу. На запитання вчительки, чому вона його не зупинила, однокласниця промовчала, тому що вже не мала слів, щоб себе виправдати. Жінку охопила паніка; вона почала ходити зі сторони в сторону із схрещеними на грудях руками. Ніхто і не міг представити, що така ситуація може статися. Деякі з учнів вже хотіли збиратися і йти на пошуки Михайла самі, поки поліція не приїде, але їм категорично заборонили це робити, аргументуючи це тим, що в лісі, ще і в темряву, дуже небезпечно ходити. Учні це і так чудово знали, але бажання знайти свого друга було більшим за страх піти в ліс. Ця ситуація могла продовжуватися і далі, якби двоє хлопців, які сиділи біля правого вікна автобуса, не помітили Михайла, який повільно йшов назад до автобуса. Вчителька, почувши це, одразу ж вибігла із транспорту і вже хотіла іти на зустріч хлопцеві, але зупинилася, тому що її раптово охопило відчуття страху.

   Під звуки цвіркунів і під променями заходячого за горизонт Сонця Михайло йшов в глиб лісу. Йшов хлопець вже годину, але одурманений голосами він втратив відлік часу. Місцевість ставала все темнішою і темнішою, а Михайло все йшов і йшов. Його боліло тіло, але йому було на це байдуже. Зараз він думав тільки про моторошні голоси, і це йому прибавляло більше цікавості, аніж страху. Нарешті ходіння привели його на невеликий відкритий простір. Останні сонячні проміння, які ще ледь-ледь пробивалися крізь велетенські сосни, слабо освітлювали місцевість. Атмосферу нагнітав легенький вітер, який тривожив листя окремих широколистяних дерев. Вся ця обстановка на Михайла ніяк не діяла, тому що вся його увага була прикута до голосів в його голові… але раптом вони зникли. І стало дуже тихо; настільки тихо, що цієї тиші можна було б почати лякатися. Навіть вітер перестав дути. Хлопець оглянувся. Вперше за всю дорогу по його тілу несподівано пробігся страх. Він почав хаотично роздивлятися зі сторони в сторону, але кружляти головою довго не прийшлося, оскільки прямо перед ним, в темряві лісу, стояла темна фігура людської статури з очима червоного кольору, тримаючи в руках довгий посох. Страх Михайла зненацька пропав, а замість нього прийшло таке ж одурманення, що і під час голосів. Хлопець невпинно дивився на постать, очікуючи на будь-який рух від неї. Довго чекати не довелося. Фігура почала підходити до нього. Сонячні проміння помогли Михайлові роздивитися фігуру, як тільки вона вийшла на них. Темний і довгий балахон тягнувся по землі за постаттю, а довгі, кістляві та сірі пальці наводили б огиду на звичайну людину. В повітрі з’явився надзвичайно огидний трупний сморід, але на хлопця він не діяв. Фігура підійшла впритул до Михайла. Через малу відстань він зміг розглянути лице потвори: череп, покритий сірою шкірою в перемішку із мохом, без нижньої щелепи і язика. Михайло був ні вражений, ні нажаханий. Його переповняла тільки цікавість. Він був готовий до всього. І тоді істота зробила те, чого хлопець зовсім не очікував – вона встала на одне коліно і, наче рицар, який дає меч своєму королю, простягнула посох хлопцеві. І тоді до Михайла повернулася його свідомість. Він став повністю усвідомлювати всю ситуацію. Люба інша людина на його місці вже б давно попробувала втекти, але зараз була зовсім інша ситуація. Абсолютно з нізвідки хлопець побачив, в прямому значені цього слова, «все». Йому відкрилися абсолютно всі знання із цього світу: про минуле, теперішнє і майбутнє, про всі загадки Всесвіту і саму світобудову. Знаючи це все у нього не залишалося вибору, як взяти цей посох, оскільки так має бути. Зробивши крок, хлопець простягнув руку до посоха і стиснув його кулаком. В цей момент Михайло, як звичайний хлопець, якого має хвилювати майбутні екзамени і робота, просто помер. Зараз це зовсім не він, а містична істота, ціль якої була прописана ще на початку світотворення. Знаючи, що йому далі робити, «Михайло» взяв посох двома руками, замахнувся ним і вдарив по своєму наставнику. Тіло істоти, наче крихкий камінь, розсипалося по землі. Далі «хлопець» повернувся в бік, звідки прийшов, і рушив назад до автобуса. І ніби весь світ і час почали служити йому. Година пройшла майже, як хвилина, а ліс ніби сам розступався, даючи йому дорогу. Прямував він назад до автобуса, тому що там йому потрібно виконати своє перше завдання, як нового Пастуха.
Вийшов «Михайло» із лісу за дві години, як пішов від автобуса. Зараз він дивився на своїх однокласників і вчительку, яка вибігла з автобуса і зупинилася за декілька секунд. Її окутав страх, тому що вона побачила, якими очима дивився на неї «хлопець»: байдужими, холодними очима червоного кольору. Він стояв без жодних емоцій, оскільки був вище них. І тут «Михайло» підняв руку з посохом і, хриплим, тихим і гнилим голосом промовив:
– Час пасти отару, – і одразу ж ударив кінцем посоха по землі. За його спиною почувся рев. З темряви лісу, наче грім серед ясного неба, з’явилися декілька десяток пар червоних очей. З кожною секундою вони ставали все більші, і із темної гущі вийшли істоти за розміром із собакою. Їхнє тіло було побудоване із кісток різноманітних тварин і вкрите воно чорним димом. Істоти, наче слухняні собачки, стали біля «Михайла» і дивилися на свою здобич голодними, гидкими та мерзенними очима, чекаючи команди. «Хлопець» знаючи це повільно показав серповидним роздвоєнням посоха на автобус із дітьми, і в цю ж секунду отара бігом рушила на свою їду. «Михайло» обернувся і попрямував у ліс, вслід чуючи крики однокласників і звуки роздирання їхніх тіл.