День Петрицької

День Петрицької

• Ого! У той самий день,

коли він врятував мені життя! –

Пробурмотів Карл. – Час вибраний невдало.

Олександр Дюма «Королева Марго»

• Добрий день, – тихо сказала Богданка.

Петрицька… А він вже і забув, що вона його чекає. Як він зараз не хотів її бачити! Якщо чесно, то він не хотів її бачити завжди, і, крім всього іншого, його дуже дратувало її прізвище.

• Зачекайте мене в приймальні, я сам покличу, – не відповів Петро Петрович на її привітання. Він провів Інну повз Богданку, яка сумно схилила голову, через приймальну аж до самого коридору. Подивився як Інна віддаляється, рівномірно відмірюючи простір-час цокотом своїх підборів. Потім неквапливо повернувся до приймальні, повільно пройшов до кабінету. Зачинив за собою двері. Сів у дороге, оббите чорною шкірою, крісло, прикрив повіки і почав обдумувати свій сьогоднішній день. Петрицька! Лайно! Добре було б її взагалі звільнити.

Петро Петрович відчув холодок у грудях.

Начхати на закони, на те, що це державна установа, а не його власна. Просто рявкнути їй в очі: «Вас звільнено!» І все. Петро Петрович уявив собі її істерику і посміхнувся. Нічого, він зробить так, що вона сама захоче звідси піти.

Крім шкіряного директорського крісла, Петро Петрович мав сім’ю, внуків, будинок і розкішну коханку. А може велике кохання? Він ще не розібрався, але він навіть трохи страждав, думаючи про те, що рано чи пізно все пройде, і він знову сам контролюватиме своє серце. Завжди проходило, пройде і на цей раз. Він згадав слова, які щойно казав Інні, згадав її прекрасне трохи задумане обличчя, обрамлене чорним, вміло підфарбованим волоссям. Потім, мимоволі, сам того не бажаючи, він знову уявив їхню спільну дитину, якої вже не буде… Гріх? Не гріх? Він би думав, що гріх, але після того йому так почало щастити у фінансах, що він вирішив, що вчинив правильно, умовивши Інну…

Щось його кольнуло у серце.

Вчорашній день взагалі був вершиною його тріумфу. Він обідав з міністром і розсмішив його своїм зауваженням про те, що звучить гарна пісня. (Звучав твір Каміля Сен Сана «Дансе Макабре»). Це була частина грандіозного кар’єрного задуму: він ніколи не позиціонував себе, як знавця музики, і тому з легкістю міг виставитися на посміховисько у цьому плані. Неприємні пів-секунди особисто для Петра Петровича були лише тоді, коли до його свідомості дійшла назва твору. Чому це під час їхнього урочистого обіду у  розкішному ресторані звучить твір із назвою «Танок Смерті»? Така моторошна назва.

Повіяло холодом. Петро Петрович відкрив очі. Холодний вітер посилився. Вітер? У його кабінеті? Невже хтось не зачинив вікно? Петро Петрович подивився на шибки. Зачинені нормально. За вікном розгулював осінній вітер кидаючи жовте листя із сторони в сторону.

Небо затягнулося важкими хмарами.  

 «Треба ввімкнути опалення», – подумав він, підвівся і раптом побачив силует.

Вона сиділа за маленьким столиком під стіною де Петро Петрович пригощав своїх відвідувачів кавою (звичайно, не всіх, а тільки обраних) і усміхалась. Вона була висока брюнетка, симпатична, не старше тридцяти років, але вдягнена у якесь неймовірне лахміття.

Мусимо зазначити, що гарно вмебльований кабінет Петра Петровича мав прямокутну форму і одне велике вікно. Під вікном знаходився розкішний письмовий стіл і оббите чорною шкірою крісло – його крісло. Навпроти столу під стіною стояли стільці із вигнутими полірованими ніжками – місця для відвідувачів. Під протилежною від вікна стіною притулився гарненький полірований столик і теж два стільці із цього набору. Над столиком висіла яскрава гротескна картина яка повинна була символізувати боротьбу, так би мовити, у джунглях людських амбіцій. Що на ній було зображено зрозуміти було важко. Але Петро Петрович дуже цією картиною пишався. Так от під картиною, за гарним полірованим столиком сиділа вона. Як ми вже зазначили, висока брюнетка, з дуже яскравою зовнішністю. Не просто симпатична, а справжня красуня, не старше тридцяти років, однак чомусь вдягнена у якесь неймовірне лахміття.

• Хто..! Як.?. Як ви сюди потрапили? Геть звідси! – крикнув Петро Петрович.

Вона уважно і трохи здивовано (в стилі Петрицької) подивилась на нього і раптом підморгнула йому великим красивим оком.

Щось було не так.

Чуття, яке ніколи не підводило Петра Петровича, підказувало йому, що ця дама тут не просто так і одному йому не впоратись. Він поспішив відчинити двері в приймальну:

• Хто впустив до мене відвідувача?!

Він став на порозі свого кабінету. У приймальні народу побільшало і, вперше в житті, наявність такої кількості людей його не порадувала. А коли він розгледів у натовпі лице бабусі, яка померла пів сторіччя тому, липкий страх заповз йому під сорочку. О, тут був і дідусь, і мама, і тітка, і, навіть, однокласник Віктор, на похороні якого Петро Петрович був минулого тижня. Петро Петрович невпевнено кивнув Вікторові головою, але той його не помічав. Він відчуженим поглядом дивився перед себе. Такий же погляд був на обличчях усіх присутніх і тільки Петрицька стояла трохи збоку, між вікном приймальні і дверима до його кабінету, і дивилась на екран свого мобільного телефону. Там висвічувався якийсь номер, але вона не збиралась телефонувати, вона просто дивилась на цей набраний номер. Петро Петрович підійшов до Богданки. Вітер очевидно гойднув дверима, бо вони з гуркотом зачинились. За його спиною. Він розгубився, відкрив було рота…

• Стій тихо, зараз він вийде і покличе,– неголосно сказала Богданка, не дивлячись на нього, а все ще милуючись якимось невідомим номером.